Цюрих, субота, 12 грудня, 12:03 і далі. Ірпінь, квітень
Вони чекали п'ятнадцять хвилин у вестибюлі, не дивлячись одне на одного.
Це було складніше, ніж Роман очікував. Він думав, що найважче буде сама спроба, а виявилось, що найважче сидіти поруч на дерев'яній лаві під зеленою лампою й не мати чого робити з руками. Марина тримала свій аркуш із «дзеркало», складений удвічі. Він тримав свій. Годинник його батька цокав у кишені з тією дрібною впертістю, на яку здатні тільки вправні механізми й люди, що пережили інсульт.
Маргрет сиділа за столом. Вона не дивилась на годинник на стіні. Дивилась на другий конверт, який лежав перед нею, білий, щільний, без написів.
— Ви можете поговорити, — сказала вона. — Правила не забороняють.
— Про що? — спитала Марина.
— Про що завгодно.
Марина дивилась на складений аркуш.
— Мені страшно, що «дзеркало» написала не я.
— Воно твоє, — сказав Роман. — У тебе в цій історії було багато авторів, і всі вони ти.
Вона кивнула, і цього йому вистачило.
* * *
Маргрет розрізала конверт ножем для паперу.
Усередині лежав аркуш, складений учетверо. Вона розгорнула його, прочитала, не змінившись обличчям, і поклала на стіл так, щоб слово лежало донизу.
— Одне слово, — сказала вона. — Знову дві кімнати. Знову перша думка.
— Яке слово? — спитала Марина.
— Ви побачите.
Вони пішли в різні боки.
Марина зайшла до своєї кімнати й зачинила двері. На столі лежав аркуш, поруч конверт. Вона розгорнула його й побачила одне слово, надруковане тими самими великими літерами:
ЧЕТВЕРТИЙ.
Вона дивилась на нього довго. У голові було порожньо, так порожньо, як буває в залі після аплодисментів, коли люди вже розійшлись, а свічі ще горять. Вона чекала образу, але нічого не приходило.
Вона не знала, скільки так сиділа. Потім відчула, що права рука, та, якою її вчили писати, лежить на столі розслабленою й чужою. А ліва, якою вона двадцять п'ять років не писала, лежала на коліні й ворушила пальцями.
Марина взяла ручку в ліву руку.
Вона не робила цього з дитинства. Пальці пам'ятали, як тримати: не так, як тримають дорослі, а так, як тримають діти, що ще не вміють, але вже хочуть. Вона обережно підвела перо до паперу.
Слово виходило само, рівне, спокійне.
Воно нахилялось ліворуч.
* * *
У своїй кімнаті Роман дивився на слово «ЧЕТВЕРТИЙ» і думав про те, що нічого про нього не знає.
Він пам'ятав репетицію: Марина написала «дев'ять», він «сьомий». Нічого спільного.
Годинник у кишені цокав. Він дістав його, поклав на стіл перед собою. Старий, радянський, із подряпиною на склі, схожою на літеру «Г». Батько носив його двадцять років. Батько слухав чужі серця й казав «тихо, тихо». Батько не вмів сказати інше.
Роман узяв ручку.
Слово, яке в нього було, приходило не з голови. Воно йшло знизу, звідти, де немає ні сорому, ні промов. Воно було таке просте, що йому стало ніяково.
Він написав його швидко, правою рукою, звичним почерком із нахилом вправо.
Підписав: «Р. Л.». Не став складати. Вийшов.
* * *
Маргрет взяла обидва аркуші, не розгортаючи, поклала їх на стіл і накрила долонею. Вона довго не піднімала руки. Стас, що стояв поруч, затримав дихання, і Роман відчув, що всі в кімнаті роблять те саме.
Потім Маргрет відкрила аркуші одночасно, двома руками.
Вона не сказала нічого.
Роман побачив спершу її обличчя. Воно було спокійним, як завжди, але в куточках очей з'явилось щось, чого раніше не було: волога, яка не знає, що їй дозволено текти. Потім вона повернула аркуші так, щоб бачили всі.
На першому, Маріниному, одне слово, написане трохи нахиленим ліворуч, дитячим, круглим почерком, який Роман бачив уперше в житті.
Я.
На другому, його власному, нахиленому вправо, звичним нервовим почерком, одне слово.
Я.
— Збіглось, — сказала Маргрет, як лікарка фіксує пульс.
— Це неможливо, — тихо сказав Стас. — Я ж рахував...
— Я знаю. — Маргрет подивилась на нього. — Збігаються не слова. Збігається місце, звідки вони приходять.
Роман дивився на два аркуші. Двоє, подумав він, і пальці згадали шорсткість штриховки під вікном. Батько не помилився. Він лише не сказав, про кого.
Вона підвелась.
У дерев'яній панелі вестибюлю, яку Роман раніше не помітив, відчинились двері: тихо, без клацання, ніби чекали цього тридцять років.
* * *