Вона, він і Юнг

Розділ 62. Спуск

Кюснахт, п'ятниця, 12 грудня 1913

Останній потяг до Цюриха відмінили через повалені дроти, і Емма постелила Ганні в кімнаті для гостей.

Ліжко було вузьке, з білою периною, що пахла лавандою, і над узголів'ям висіла гравюра: чоловік, який дивиться на гору. Ганна лежала й слухала, як будинок засинає. Спершу діти, потім сходи, потім довго нікого, потім, десь близько третьої, повільні кроки внизу й тихий дзвін склянки об дерево.

Вона не спала. Камінь із білою смужкою лежав під подушкою, і вона раз у раз торкалась його пальцями, перевіряючи, чи не пішов.

Вранці Юнг вийшов до сніданку у свіжій сорочці, поголений, з рівним обличчям. Він їв хліб із маслом і розповідав Францові, чому в коней немає пальців. Агата питала, чи справді тварини сняться, і він відповів, що це залежить від тварини. Гретель мовчала, дивилась на нього й щось собі виважувала. Емма наливала каву.

Усе було так звичайно, що Ганні стало страшно. Вона вже вчилась: страшніше за грозу буває тільки той ранок, коли людина поводиться, ніби гроза їй наснилась.

— У мене сьогодні пацієнти з одинадцятої, — сказав Юнг, витираючи пальці серветкою. — Ввечері повернусь, і ми ще поговоримо. Ганно, вам пора на роботу?

— Бруннер дав мені вихідний. Він сказав, що в такий день аптека не заробляє.

— Мудрий чоловік. — Юнг підвівся. — Тоді побудьте з Еммою.

Він пішов до кабінету за портфелем. Двері за ним не зачинились: лише присунулись.

Минуло п'ять хвилин. Десять. Він не виходив.

Діти поїхали до школи з покоївкою. Емма, що стояла біля вікна, не обертаючись, сказала:

— Він нікуди не поїде.

— Звідки ви знаєте?

— Він узяв не той портфель.

Вона не пояснила. Ганна подивилась на вішак біля дверей: там висів його звичайний, коричневий шкіряний портфель, а крізь прочинені двері було видно, що на столі в кабінеті лежить чорний, обшарпаний, який брали лише в дорогу.

— Це... погано?

— Це не погано. — Емма відступила від вікна й повернулась до неї. Її обличчя було спокійне, і так само спокійними були руки, що складали серветку в рівний квадрат. — Це просто те, що буває. Ганно, ви можете зробити для мене дрібницю?

— Усе, що скажете.

— Сядьте під дверима. Не стукайте. Не відчиняйте. Просто посидьте. Мені треба, щоб поруч із ним була людина, яка нічого від нього не хоче.

— А ви?

— Я піду на кухню. Якщо тихо, мені легше. Якщо я буду поруч, він почує мене, а йому сьогодні потрібно слухати не мене.

Вона торкнулась Ганниного плеча, коротко, сухо, як торкається людина, що вирішила: цей дотик має бути єдиним, і пішла.

* * *

Коридор перед кабінетом був довгий і вузький. Вікно на кінці давало смугу сірого світла, яка впиралась у підлогу рівно посередині. Стіни були обклеєні шпалерами в дрібні квіти: жовтуваті, вицвілі від часу, з тонкими зеленими стеблами.

Ганна зупинилась.

Вона не бачила цих шпалер раніше. Вона проходила тут десятки разів, але завжди поспішаючи, завжди дивлячись на двері. Тепер, стоячи посеред порожнього коридору, вона побачила їх повністю: дрібний візерунок, що повторювався з рівністю, від якої паморочилось, кожен бутон на своєму місці, кожен листок нахилений праворуч.

Вона вже була тут. У сні, у своєму сні, при денному світлі, за прилавком аптеки. Вона була дівчинкою, і було їй дев'ять, може, десять, і вона сиділа під дверима.

Ганна присіла, потім сіла на підлогу, підібгавши ноги. Спиною до шпалер, лицем до дверей. Підлога була холодна, дерев'яна, вкрита вузькою доріжкою. Поруч, у кишені, вона мала синій зошит, і вона дістала його, і поклала на коліна, не розкриваючи.

Усередині кабінету було тихо.

Вона чекала. За годину Емма нечутно пройшла коридором і поставила біля неї на підлогу чашку чаю з блюдцем. Вона нічого не сказала й не зупинилась, лише на мить торкнулась поглядом зачинених дверей. Чай парував, потім перестав. Ганна його не пила: їй здавалось, що будь-який звук, навіть ковток, може розбудити когось не того.

* * *

Спершу вона чула годинник: великий, настінний, у кабінеті, що цокав розмірено й повільно, як серце старої людини. Потім стілець, коли хтось сів. Потім скрип пера: недовгий, зовсім короткий: записали дату й одразу відклали.

Потім тиша.

Вона була не пуста, а щільна. Ганна відчула її на шкірі, так, як відчувають тепло печі, коли заходять з холоду. У цій тиші щось відбувалось. Не звук, не рух. Просто подих кімнати, що змінився.

Годинник цокнув. Ще раз. Ще.

Хтось тихо сказав слово. Одне. Ганна не розібрала його. Це могла бути німецька, а могла й ні. Потім пауза, потім інше слово, нижче, як відповідь.

Він розмовляє, подумала вона. Знову.

Але цього разу це було інше. Вона відчувала різницю так, як відчувають зміну температури води: не думкою, а тілом. До цього дня Юнг розмовляв зі своїми видіннями зверху, зі сходів, які ведуть униз, кидаючи слова в темряву. Сьогодні в його голосі не було сходів. Голос ішов ізсередини, рівним тоном, як говорить людина, що вже стоїть там, де вона говорить.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше