Цюрих, п'ятниця, 11 грудня, ніч · до дванадцятого грудня 1 день
Бар у готелі був схожий на кімнату, яку обставляла людина, що ненавидить розмови.
Три кути й жодного центру. У першому, біля каміна, стояло шкіряне крісло з високою спинкою й столик на одну чашку. У другому, біля вікна, лежав довгий низький диван із темно-зеленим плюшем і торшер із абажуром кольору слабкого чаю. У третьому, за стійкою, на високих стільцях, де п'ють ті, хто не збирається залишатись, обертались порожні келихи. Між кутами лежав килим, достатньо великий, щоб ніхто не міг торкнутись один одного, і достатньо тонкий, щоб кожен звук ішов через нього, як через воду.
Захарчук вибрала крісло біля каміна. Вона сіла, не знімаючи накидки, з чашкою ромашки, яку їй принесли без запиту, і подивилась на вогонь так, ніби перевіряла, чи не порушує він якогось положення.
Марина лягла на диван, підібравши ноги, і накрилась зеленою кофтою, яку зняла: від неї пахло травами й спиртом так явно, що вона вже майже не помічала.
Роман вибрав стійку. Сидів боком, спиною до стіни, перед склянкою води, яку не торкався.
Усі троє дивились у різні боки.
Стас, який зайшов останнім з тарілкою печива й виглядав так, ніби щойно виграв конкурс на найхоробрішого, зупинився посеред килима й озирнувся на кути.
— Це що, — сказав він, — терапевтична група з гарантованою дистанцією?
— Це вечір, — відповіла Захарчук, не обертаючись.
— Я можу посидіти посередині?
— Ви можете посидіти там, де вам зручніше.
Стас обережно поставив тарілку на підлогу в центрі килима, сів поруч, схрестивши ноги, і взяв печиво.
— Міжкутова передача, — сказав він. — Я тут для маршрутизації.
Ніхто не засміявся. Але Марина відчула, як у грудях щось ослабло на піввідсотка.
* * *
Вони не розмовляли годину.
Це було дивно, але не важко. Годинник на стіні тікав. Камін потріскував, і кожен звук у цій кімнаті здавався співрозмовником. Марина дивилась у вікно на чорне озеро й думала про те, що вперше за три місяці їй нікуди не треба. Не треба нікому нічого пояснювати. Не треба нікого відчитувати. Не треба вимірювати.
— Завтра, — раптом сказала Захарчук, дивлячись у вогонь. — Я хочу знати, що ви скажете.
— Йому? — спитав Роман.
— Так.
— Нічого.
— Тобто?
— Спершу послухаю. — Він говорив повільно, ніби вимірював кожне слово. — Мені здавалось, що я знаю, що скажу. Дванадцять років складав цю промову. Але вона розсипалась ще в жовтні, в кабінеті, коли Марина вийшла. Я зрозумів, що все, що я збирався сказати, було не йому. Це було мені.
— А тепер?
— Тепер скажу «дякую». І «ні».
— В одному реченні?
— У двох. — Він усміхнувся втомлено. — Це були б різні речення.
Захарчук повільно кивнула.
— А я хочу спитати його одне. Решту скажу мовчки.
— Що спитаєте?
— Те, що ви обоє вже знаєте. — Вона не обернулась. — Але вам не скажу. Щоб він не почув від вас раніше, ніж від мене.
Марина відвела погляд від вікна.
— Я не хочу з ним розмовляти, — сказала вона.
Усі повернулись.
— Не в тому сенсі. — Вона підібрала кофту ближче. — Я не збираюсь мовчати з гордощів. Я просто... Усі ці місяці я готувалась до зустрічі з ним як до тесту. Складала запитання. Прораховувала, на що він відповість. А сьогодні на озері зрозуміла: він не має відповідей. Він має умови. А відповіді... — Вона вдихнула. — Відповіді мають бути в нас.
Стас на килимі зупинився з печивом на півдорозі до рота.
— Це найрозумніше, що я чув за останні дев'яносто днів, — сказав він. — І я працюю на кафедрі.
* * *
Телефон Захарчук задзвонив о двадцять третій двадцять.
Дзвінок не був гучним: сухе, ввічливе дзеленчання, яке вона виставила на «службовий» і не змінювала дванадцять років. Вона дивилась на екран довше, ніж треба, а потім відкрила повідомлення й прочитала його двічі. Обличчя її не змінилось, але Марина побачила, як ледь помітно опустились куточки очей.
— Що? — спитав Роман.
— Мельничук. — Вона подала телефон, не підводячись.
Роман узяв. Прочитав. Передав Марині, а та Стасові, який зачитав уголос, перекладаючи сухий канцелярський лист у людську мову:
— «Шановна Ірино Максимівно. Інформуємо, що за рішенням керівництва університету згода керівника структурного підрозділу на надання відпусток без збереження заробітної плати вважається такою, що не відповідає внутрішнім положенням, і відкликається з моменту підписання. Ваша відсутність 10–13 грудня кваліфікується як прогул. Рішення про відповідальність буде ухвалене в понеділок о дев'ятій нуль-нуль. З повагою, О. Мельничук, в.о. заступника проректора».