Цюрих і Кюснахт, четвер, 11 грудня 1913
У четвер об одинадцятій Бруннер вийшов із підсобки, тримаючи в руці зелену пляшечку й довго дивився на небо крізь вітрину.
— Іди, — сказав він.
— Ще година до обіду.
— Іди зараз. — Він поставив пляшечку на прилавок. — У мене болить коліно, а воно ніколи не помиляється. Увечері буде гроза. Узимку, над озером. Мій батько казав, що така гроза буває раз на життя й до чогось.
— До чого?
— Він не уточнював. — Бруннер кивнув, як ставлять крапку. — Візьми мою парасолю. Вона страшна, але не протікає.
Парасоля була чорна, з тростинною ручкою у вигляді качиної голови. Ганна взяла її мовчки. Вона вже навчилась не питати, чому цей чоловік їй допомагає: людей, які дають, не варто допитувати, вони соромляться.
Біля дверей її затримав дзвіночок.
У крамницю зайшов Раппе. Він стояв на порозі в мокрому пальті, зі згорнутою газетою в руці, і дивився не на Ганну, а на полиці з настоянками, повільно, як покупець, що вагається.
— Фройляйн Тернова. Мені потрібна валеріана.
— У рецептурному відділі, — сказала вона, не рушаючи.
— Знаю. Я хотів бачити вас. — Він нарешті глянув їй в обличчя, чемно, ледь утомлено. — Доктор Блейлер отримав мій лист. Я не вдаватимусь у подробиці. Скажу лише, що в нього є запитання. І що завтра чи післязавтра він, можливо, захоче поговорити з паном Юнгом. І, можливо, з вами.
— Про що?
— Про те, чи є в Кюснахті людина, яка вважає себе лікарем, але лікарем не є.
— Це не я.
— Я не казав, що ви. — Він усміхнувся самими очима. — Ви ж самі стверджуєте, що ні. Я лише передаю, що питання поставлене.
Він узяв пляшечку валеріани, яку Бруннер тихо поклав на прилавок, заплатив, не рахуючи дрібних, і вийшов. Дзвіночок цокнув йому вслід.
— Не слухай, — сказав Бруннер.
— Я слухаю.
— Слухай, але не вір. Це вміння, як і всі інші, потребує практики.
Ганна вийшла на вулицю. Небо над дахами було не сіре, а жовто-фіолетове, як старий синець, і повітря, незвичайно для Цюриха, стало густим, із присмаком металу. Вона розкрила парасолю, і перший великий дощ упав на тканину одним важким ударом, як горошина на барабан.
* * *
Потяг до Кюснахта йшов повільніше, ніж зазвичай. Вікна запітніли, у вагоні пахло мокрою вовною й тютюном. Навпроти сиділа літня жінка з кошиком, у якому щось ворушилось; вона перехрестилась, коли за вікном спалахнула перша блискавка.
Ганна дивилась на озеро.
Воно було чорне, але не нерухоме. По ньому йшли довгі гребені, не хвилі, а саме гребені, ніби по воді водили величезним гребінцем. Далекий берег зник. Горів лише один вогонь, там, де, за її розрахунками, мав бути Кюснахт, і було незрозуміло, чи це лампа, чи блискавка, чи те, що вона бачила уві сні.
Жовте вікно, подумала вона. Вежа з жовтим вікном.
Звідки це прийшло, вона не знала. Вона цього не писала, не мала в зошиті, не казала нікому. Але відчула, що вже думала так: давно, дуже давно, і тоді це не було образом.
Пані з кошиком подивилась на неї.
— Ви теж чуєте? — спитала вона німецькою, діалектом, який Ганна розуміла лише наполовину.
— Що?
— Воду. Вона гуде. Під колесами. Ніби з-під землі говорять.
— Це гроза, — сказала Ганна.
— Це, — повільно мовила пані, — не гроза.
Вона більше нічого не додала.
* * *
Емма відчинила двері сама.
На ній була темна вовняна хустка й той вираз обличчя, який буває в жінок, що чекають на ліки або на новини. Позаду, у передпокої, стояли, притулившись одне до одного, Агата й Гретель; Франц тримав у руках дерев'яного коня й уважно дивився на двері, ніби вони могли ожити.
— Ви промокли, — сказала Емма.
— Це парасоля пана Бруннера.
— Вона не рятує. — Емма взяла в неї мокру парасолю й поставила в кут. — Заходьте. Карл у кабінеті. Він не виходив з обіду. Вечері не торкався. Я не знаю, що він там робить.
— Пише?
— Ні. — Емма на мить замовкла. — Мовчить. Це гірше.
Вона глянула на Ганну своїм ясним, спокійним поглядом, у якому, проте, сьогодні було щось від тріщини на склі.
— Я не прошу вас його рятувати. Я знаю, що це не ваше. Просто будьте поруч, коли він вийде. Він має вийти до ночі. Він завжди виходить.
— А якщо ні?
— Тоді я постукаю, — сказала Емма. — Але не зараз.
Вона вийшла до дітей. Ганна лишилась у передпокої, мокра, з мокрим волоссям, з синьою папкою під пальтом, яку не змогла лишити в кімнаті. Коли пані Шульц питала, навіщо вона носить із собою гербарій, Ганна відповідала: «Щоб він не мерз». Вона й сама не розуміла, чому це звучало правдиво.