Вона, він і Юнг

Розділ 58. Гроза

Цюрих і Кюснахт, четвер, 11 грудня 1913

У четвер об одинадцятій Бруннер вийшов із підсобки, тримаючи в руці зелену пляшечку й довго дивився на небо крізь вітрину.

— Іди, — сказав він.

— Ще година до обіду.

— Іди зараз. — Він поставив пляшечку на прилавок. — У мене болить коліно, а воно ніколи не помиляється. Увечері буде гроза. Узимку, над озером. Мій батько казав, що така гроза буває раз на життя й до чогось.

— До чого?

— Він не уточнював. — Бруннер кивнув, як ставлять крапку. — Візьми мою парасолю. Вона страшна, але не протікає.

Парасоля була чорна, з тростинною ручкою у вигляді качиної голови. Ганна взяла її мовчки. Вона вже навчилась не питати, чому цей чоловік їй допомагає: людей, які дають, не варто допитувати, вони соромляться.

Біля дверей її затримав дзвіночок.

У крамницю зайшов Раппе. Він стояв на порозі в мокрому пальті, зі згорнутою газетою в руці, і дивився не на Ганну, а на полиці з настоянками, повільно, як покупець, що вагається.

— Фройляйн Тернова. Мені потрібна валеріана.

— У рецептурному відділі, — сказала вона, не рушаючи.

— Знаю. Я хотів бачити вас. — Він нарешті глянув їй в обличчя, чемно, ледь утомлено. — Доктор Блейлер отримав мій лист. Я не вдаватимусь у подробиці. Скажу лише, що в нього є запитання. І що завтра чи післязавтра він, можливо, захоче поговорити з паном Юнгом. І, можливо, з вами.

— Про що?

— Про те, чи є в Кюснахті людина, яка вважає себе лікарем, але лікарем не є.

— Це не я.

— Я не казав, що ви. — Він усміхнувся самими очима. — Ви ж самі стверджуєте, що ні. Я лише передаю, що питання поставлене.

Він узяв пляшечку валеріани, яку Бруннер тихо поклав на прилавок, заплатив, не рахуючи дрібних, і вийшов. Дзвіночок цокнув йому вслід.

— Не слухай, — сказав Бруннер.

— Я слухаю.

— Слухай, але не вір. Це вміння, як і всі інші, потребує практики.

Ганна вийшла на вулицю. Небо над дахами було не сіре, а жовто-фіолетове, як старий синець, і повітря, незвичайно для Цюриха, стало густим, із присмаком металу. Вона розкрила парасолю, і перший великий дощ упав на тканину одним важким ударом, як горошина на барабан.

* * *

Потяг до Кюснахта йшов повільніше, ніж зазвичай. Вікна запітніли, у вагоні пахло мокрою вовною й тютюном. Навпроти сиділа літня жінка з кошиком, у якому щось ворушилось; вона перехрестилась, коли за вікном спалахнула перша блискавка.

Ганна дивилась на озеро.

Воно було чорне, але не нерухоме. По ньому йшли довгі гребені, не хвилі, а саме гребені, ніби по воді водили величезним гребінцем. Далекий берег зник. Горів лише один вогонь, там, де, за її розрахунками, мав бути Кюснахт, і було незрозуміло, чи це лампа, чи блискавка, чи те, що вона бачила уві сні.

Жовте вікно, подумала вона. Вежа з жовтим вікном.

Звідки це прийшло, вона не знала. Вона цього не писала, не мала в зошиті, не казала нікому. Але відчула, що вже думала так: давно, дуже давно, і тоді це не було образом.

Пані з кошиком подивилась на неї.

— Ви теж чуєте? — спитала вона німецькою, діалектом, який Ганна розуміла лише наполовину.

— Що?

— Воду. Вона гуде. Під колесами. Ніби з-під землі говорять.

— Це гроза, — сказала Ганна.

— Це, — повільно мовила пані, — не гроза.

Вона більше нічого не додала.

* * *

Емма відчинила двері сама.

На ній була темна вовняна хустка й той вираз обличчя, який буває в жінок, що чекають на ліки або на новини. Позаду, у передпокої, стояли, притулившись одне до одного, Агата й Гретель; Франц тримав у руках дерев'яного коня й уважно дивився на двері, ніби вони могли ожити.

— Ви промокли, — сказала Емма.

— Це парасоля пана Бруннера.

— Вона не рятує. — Емма взяла в неї мокру парасолю й поставила в кут. — Заходьте. Карл у кабінеті. Він не виходив з обіду. Вечері не торкався. Я не знаю, що він там робить.

— Пише?

— Ні. — Емма на мить замовкла. — Мовчить. Це гірше.

Вона глянула на Ганну своїм ясним, спокійним поглядом, у якому, проте, сьогодні було щось від тріщини на склі.

— Я не прошу вас його рятувати. Я знаю, що це не ваше. Просто будьте поруч, коли він вийде. Він має вийти до ночі. Він завжди виходить.

— А якщо ні?

— Тоді я постукаю, — сказала Емма. — Але не зараз.

Вона вийшла до дітей. Ганна лишилась у передпокої, мокра, з мокрим волоссям, з синьою папкою під пальтом, яку не змогла лишити в кімнаті. Коли пані Шульц питала, навіщо вона носить із собою гербарій, Ганна відповідала: «Щоб він не мерз». Вона й сама не розуміла, чому це звучало правдиво.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше