Бориспіль – Цюрих, четвер, 10 грудня · до дванадцятого грудня 2 дні
Захарчук прийшла о п'ятій двадцять. Це не здивувало нікого, крім самої Захарчук: вона була впевнена, що приходить пізно.
Роман побачив її ще з паркінгу: чорне пальто з каракулевим коміром, невелика коричнева валіза на колесах, сумка через плече, за ремінь якої вона трималась, ніби в ній лежали не речі, а матеріали справи. Вона стояла під табло «Відліт» рівно, як стоять люди, яким ніхто ніколи не казав розслабитись, і дивилась на рядки рейсів із виразом, з яким перевіряють чужу курсову.
— Ви вчасно, — сказала вона. — Я допускала, що запізнитесь.
— Реєстрація о шостій.
— Реєстрація о шостій для тих, хто не хоче нічого помічати. — Вона глянула на годинник. — Сьогодні мені дозволено помічати.
Марина зі Стасом приїхали разом о п'ятій сорок. Стас ніс два рюкзаки й картонну коробку з-під піци, в якій, як з'ясувалось, лежав тестовий компаратор. Марина була в сірому пальті, з шарфом, у темних черевиках; з-під коміра виднілась зелена смужка кофти, і Роман помітив це не відразу, а коли помітив, то не зміг не дивитись. Вона виглядала втомленою й дуже зібраною: не спала і не збиралась про це говорити.
— Ти спала? — спитав він.
— Я лежала, — відповіла Марина. — Це різні процеси.
Він помітив, що сказав «ти»; вона помітила теж. Жоден із них цього не виправив.
Вона не усміхнулась, але в «різні процеси» було щось від її старої, лабораторної іронії, і Роман зрозумів, що скучив за нею, ще не встигнувши втратити.
До початку реєстрації лишалось п'ятнадцять хвилин. Максима не було.
— Він не прийде, — тихо сказав Роман.
— Хто? — спитав Стас.
— Мій брат.
Захарчук подивилась на годинник.
— У нього ще чотирнадцять хвилин. Люди зазвичай приходять в останню.
* * *
Максим з'явився о п'ятій п'ятдесят дві.
Роман побачив його в дверях терміналу: чорний пуховик, шапка, насунута на очі, і маленький шкіряний футляр у лівій руці, який він тримав, як тримають щось живе. Без телефона в руці: вперше на пам'яті Романа.
Він зупинився за два кроки.
— Привіт, брате.
— Привіт.
— Я на хвилину. — Максим зняв шапку й провів долонею по волоссю. — Ти летиш за півтори години. Я знаю.
Він відкрив футляр. На вицвілій синій підкладці лежав годинник: радянський, із потертим коричневим ремінцем і круглим циферблатом кольору слонової кістки. На склі, під цифрою «одинадцять», проходила тонка подряпина, схожа на літеру «Г». Секундна стрілка не рухалась.
Роман дивився. Спершу він бачив лише предмет. А потім раптом побачив руку: широку, у дрібних шрамах від колючого дроту, ножів і скла, із закоченим до ліктя рукавом, яка стискає чужий зап'ясток і дивиться на ці самі стрілки. «Тихо, тихо, — говорив голос. — Я тебе слухаю».
Це було до інсульту, коли батько ще вмів говорити.
— Тато віддав його мені, — сказав Максим. — Ще тоді, у лікарні. Взяв мою руку лівою, що слухалась, і поклав у долоню. Я думав, що він просто хоче, щоб я потримав. А він хотів, щоб я віддав тобі. Він не міг сказати. Це було видно по очах.
— А ти не віддав.
— Три роки. — Максим гірко всміхнувся. — Мені було легше вважати, що він залишив годинник мені. Що я — той, кому довіряють. Ти ж завжди був тим, хто довіряє собі сам.
— Максе...
— Я не закінчив. — Він підняв руку. — У суботу, коли ти встав і сказав своє, я подумав: це він. Це та людина, якій тато віддав би годинник. Не тому, що вона найкраща. Тому що вона нарешті відповіла за себе.
Роман взяв футляр. Годинник був важчий, ніж виглядав, прохолодний, і коли він торкнувся шкіряного ремінця, великий палець сам знайшов виїмку, витерту батьковим пальцем за двадцять років.
— Він давно не ходить?
— Відколи тато його віддав. Я не заводив. Мені здавалось, що так правильно. Нехай стоїть на тому, на чому став.
— На чому?
— На трьох дванадцять. — Він усміхнувся криво. — Дивно, так? Я навіть перевіряв. Не збіг: тато в той ранок так і не дійшов до кінця речення.
Роман підняв очі.
— Ти сказав «три дванадцять».
— Так. А що?
— Нічого. — Він говорив повільно. — Нічого. Просто числа.
Максим не повірив жодному слову, але не став питати.
— Бери. Він не ходить. Але він твій.
Він обійняв брата коротко, різко, так обіймають перед бродом. Роман відчув його холодну щоку й тихе, майже нечутне над вухом: «Не пропусти свій час». Потім Максим відступив, натягнув шапку й пішов до дверей. Не озирнувся.
Роман стояв із футляром, а Захарчук, яка всю цю сцену мовчала за його плечем, сказала дуже тихо:
— Ви брати.