Вона, він і Юнг

Розділ 55. Пункт 4.7

Київ, неділя, 6 грудня · до дванадцятого грудня 6 днів

Ірина Максимівна Захарчук вважала, що в неділю кафедра належить одним лише привидам, і приходила до неї саме для того, щоб із ними не зустрічатись.

Вона відчинила двері кабінету о дев'ятій ранку власним ключем, не вмикаючи верхнього світла. У коридорі пахло мастикою й холодним радіатором. На підвіконні стояла чиясь забута чашка із засохлим колом на дні. Вона не стала її прибирати: це була не її чашка і не її неділя. Вона лише поправила її так, щоб ручка дивилась до стіни, і відчула, що це був єдиний жест за ранок, який ніхто не оцінить.

На столі лежали три речі.

Лист ректорату від другого грудня, у прозорій теці, з її власною олівцевою позначкою на берегах: Не погоджено. Два чисті бланки наказу про відрядження, які вона вчора ввечері принесла з секретаріату. І «Положення про службові відрядження працівників кафедри», брошура на дванадцять сторінок, у синій палітурці, з її ж підписом внизу першого аркуша: Затверджено, 2011.

Вона не пам'ятала, коли саме написала пункт 4.7. Мабуть, у вересні, коли дедлайни гнали, а в голові ще не оселилась звичка вважати, що кожен пункт колись комусь стане в пригоді. Тепер вона розгорнула брошуру на сьомій сторінці, поклала на неї долоню й перечитала рядок, який сама сформулювала п'ятнадцять років тому: У разі відмови у відрядженні працівник має право на відпустку без збереження заробітної плати за згодою керівника структурного підрозділу.

Керівника структурного підрозділу.

Вона не усміхнулась. Але довго дивилась на ці слова.

У двадцять шість вона теж шукала лазівку. Тоді це називалось «технічною корекцією даних». Дві колонки, зсунуті на один рядок, підпис, який вона поставила власною рукою й не стерла. Тридцять років вона будувала правила навколо цього рядка, як будують стіну навколо ями: щоб ніхто, ні вона, ні інші, не впав. І жодного разу не запитала себе, чи не можна цю яму просто засипати.

У шухляді, під папкою з протоколами, досі лежали аркуші з минулого: записки на берегах її чернеток, зроблені його рівним почерком. Ірино, це не так. Ірино, чесніше. Вона їх не викидала. Не тому, що боялась забути. Тому що іноді це був єдиний голос, який вимагав від неї не досконалості, а правди.

* * *

Савчук прийшов о десятій тридцять.

Вона почула його ще на сходах: рівні, неквапні кроки людини, яка не має причин поспішати. Він не стукав. Відчинив двері кабінету, зайшов, зачинив за собою й постояв секунду, ніби перевіряв, чи кабінет підходить для розмови.

Проректор Олег Дмитрович Савчук був без краватки. Це вперше. На ньому був спортивний піджак і світла сорочка, і від нього пахло холодним повітрям і шкіряним ременем ракетки, яку він, мабуть, щойно залишив у машині. Обличчя, як завжди, нічого не виражало.

— Ірино Максимівно.

— Олеже Дмитровичу. Я не чекала вас.

— Я теж не чекав, що прийду. — Він сів на стілець навпроти, не чекаючи запрошення. — Це неофіційно.

— У неділю все неофіційно.

— Саме так. — Він склав руки на коліні. — Ви, мабуть, знаєте, чому я тут.

— Здогадуюсь.

— Ректор не змінить рішення. Він не любить, коли його ставлять перед фактом, особливо коли факт має відношення до етичної комісії, яку очолюєте ви. — Савчук говорив рівно, без натиску, і це було гірше. — Я хотів би, щоб ви почули це від мене, а не від нього.

— Я слухаю.

— Якщо двоє працівників, які перебувають під розглядом, виїдуть за кордон без дозволу, це буде кваліфіковано як самовільне залишення роботи. Ректор не стане цього терпіти. Вони втратять місця. — Він зробив паузу. — І ви, Ірино Максимівно, як особа, що керувала процедурою, опинитесь у складній позиції.

— Складній.

— Дуже. — Він підвів на неї очі. Вони були рівні, сірі, безвиразні. — Мельничук наполягатиме на вашому відстороненні від керівництва кафедрою. Я не підтримую цього. Але я не зможу його зупинити, якщо ви дасте привід.

Захарчук кивнула. Не погоджуючись: фіксуючи.

— Що ви пропонуєте?

— Нічого. — Він знизав плечима, дуже коротко, одним плечем. — Я лише кажу, що ви можете зберегти посаду. Що ректор вас цінує. Що в травні, коли оголосять конкурс на завідувача кафедри, він бачить саме вас. Ви маєте тридцять років роботи, Ірино Максимівно. Така кар'єра не повинна розсипатись через одну поїздку.

Вона не відповіла одразу. Вона дивилась на брошуру на столі, на синю палітурку, на власний підпис.

— Олеже Дмитровичу, — сказала вона. — Хто повідомив Мельничука про заяву Левченка?

Савчук не здригнувся.

— Не розумію.

— У суботу Левченко зробив публічну заяву на зборах Асоціації. Мельничук знав про неї за дві доби. Я питала. — Вона не підвищила голосу. — Я не підозрюю вас. Хочу знати, чи ви знаєте.

Пауза була така довга, що за вікном встигла проїхати машина.

— Коваль, — сказав Савчук нарешті. — Він мій давній знайомий. Телефонував у четвер, сказав: «Чекай цікавого на зборах». Сказав без злого наміру, по-дружньому. Як дехто говорить про погоду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше