Цюрих і Кюснахт, 4–8 грудня 1913
У четвер Бруннер дав їй стару картонну папку.
Вона була товста, обклеєна всередині пожовтілим папером, зі шнурками, які колись були білими, і з написом чорнилом на корінці: Herbarium. Fl. Helv. 1891. Ганна упізнала її відразу: це була папка, яку вона принесла з собою з Києва, у перший день, у дерев'яній валізі з латунним замком. Бруннер тоді відкрив її, глянув на засушені трави між аркушами промокального паперу, кивнув і сказав: «Це робота людини, що вміє чекати». Потім вона півроку стояла в підсобці, на нижній полиці, між мішками з ромашкою.
— Візьміть, — сказав він. — Вам вона знадобиться.
— Навіщо?
— Я не питав вас, що ви пишете. — Він говорив неголосно, дивлячись на ваги. — І не питатиму. Але той пан, що приходить купувати ромашку, у третій раз не питав про ромашку. Я не бачу, що ви несете в зошиті. Я бачу, що ви несете його дуже обережно.
Ганна взяла папку. Вона була легша, ніж пам'ятала.
Від неї пахло сушеним чебрецем і чимось ще, давнім і рідним: дорогою, київським літом, маминими руками. Ганна на мить заплющила очі.
— Пане Бруннер.
— Так?
— Чому ви мене не звільнили?
Він поправив окуляри.
— Я теж із міста, де чекали, поки пройде вітер, — сказав він. — Іди, дитино. Коли тебе питатимуть, ти лише відповіси, що це гербарій.
* * *
Вона написала перший рядок тієї ночі.
Не в журналі, а в новому зошиті: тонкому, з синьою палітуркою, який купила у крамничці на Нідердорфі на останні дрібні. Журнал вона вела німецькою: це була мова обліку. Сни записувала рідною, а для себе, у чернетках, російською, бо ці мови були знаряддями, які їй дали. Але те, що виходило тепер, не годилось ні для обліку, ні для снів. Воно хотіло мови, якою вона колись молилась і лаяла, плакала й клала до сну сестру, мови, якою ніхто в цьому місті не міг її прочитати.
Вона вмочила перо.
Той, хто прочитає це.
Рядок стояв сам, чорний, чіткий, трохи вищий за решту, ніби вона не писала, а ставила на сторінку першу цеглину.
Я не знаю, хто ти. Не знаю, коли й де. Знаю лише те, що ти не віриш мені, і це добре, бо я теж не вірю собі. Я пишу це не для того, щоб ти повірив. Я пишу це, щоб було що тримати в руках, коли ти будеш шукати, чи це правда.
Вона зупинилась. За стіною пані Шульц повернулась у ліжку, пружини тихо клацнули.
Цей чоловік, про якого я пишу, не божевільний. Я лікарка або мала б нею стати, і я знаю цю різницю. Він просто пішов туди, куди не ходив ніхто з тих, кого я знаю, і повертається звідти з речами, які не вміщаються в жодне слово. Він розмовляє зі своїм страхом, як із живим. Складає камінці, як хлопчик. Не спить, але не втрачає розуму. Це складно пояснити. Я вчусь.
Ти, мабуть, думаєш, що я щось приховую. Це правда. Я приховую те, що не вмію назвати. Але я не обманюю.
Вона відклала перо. У кімнаті горіла одна лампа. Дзеркало між шафою й вікном стояло темне, і вона не підходила до нього, але кожної хвилини відчувала, що воно є.
* * *
У п'ятницю вона не пішла до Кюснахта.
Вона вирішила це заздалегідь: їй треба було відчути, що можна не піти. Це здавалось дрібницею, але насправді було вправою: перевірити, що вона не прикута, що те, що вона робить, її вибір, а не залежність. Вона відпрацювала зміну в аптеці, повернулась додому, вимила волосся, і лише потім помітила, що сидить на ліжку з синім зошитом на колінах і ще нічого не написала.
Але перо не рухалось.
Вона не боялась. Просто нічого не приходило. Вона зрозуміла, що жодна фраза не була такою важливою, як порожній аркуш, який дивився на неї з відкритого зошита. Не пиши, сказав хтось усередині. Або це була вона сама.
Тоді вона навмисно, повільно написала внизу сторінки одне речення:
Я не пишу цього, бо мушу. Я пишу, бо без цього не можу.
Вона перечитала. Речення було чесне, але було в ньому щось, що не належало їй цілком: ніби кінець рядка писала інша рука, а її лише довела до крапки. Вона не стала цього вивчати.
* * *
У суботу, шостого, у Кюснахті був Самихлаус.
Вона не знала про це, поки Емма не відчинила їй двері. На порозі чекали шість пар мокрих чобіт і ціла купа горіхів у картонній тарілці, розсипаних, як після битви. Агата й Франц стояли в передпокої у святковому одязі, з гладенько зачесаним волоссям, і мали вигляд людей, які готуються до прийому.
— Він зараз прийде! — прошепотів Франц. — Я знаю вірш. Двадцять рядків. Без підказки.
— Але ж ти не знаєш, — сказала Агата.
— Знаю.
— Ти знаєш дев'ять.
— Двадцять!
Емма, у вишуканій сірій сукні, з тарілкою мандаринів на комоді, подивилась на Ганну і всміхнулась очима.