Розділ 53. Дах

Ірпінь, середа, 2 грудня · до дванадцятого грудня 10 днів

Бляха приїхала о восьмій ранку в багажнику Стасової «Октавії», перев'язана мотузкою й накрита старою картатою ковдрою, яка, за словами Стаса, належала коту Захарчук, і кіт цього не пробачив. Листів було дванадцять, оцинкованих, із характерними вм'ятинами й тонкою синюватою патиною. До верхнього був прикріплений скотчем аркуш із акуратним почерком: Борг: банка сушених грибів. Повернути до 12.12. — І. М.

— Це розписка, — сказав Стас, відчіпляючи записку. — Захарчук не вміє дарувати. Вона вміє давати в борг.

— Це добре, — відповіла Марія. — Борг тримає людину на землі.

Вона стояла на ґанку у ватянці поверх кардигана, з рукавицями за поясом і з виразом полководця перед битвою. На подвір'ї вже розкладались інструменти: молоток, ножиці по металу, коробка цвяхів із гумовими шайбами, моток дроту, дві драбини, одна коротка, інша довга й хитка. Дядько Петро Остапович сидів на колоді біля сараю з цигаркою в кутку губ і мав вигляд людини, яку запросили на роль консультанта й яка не збирається поступатись.

— Погода буде до обіду, — сказав він. — Потім небо порве. Тож швидко, діти.

— Ми не діти, — сказав Роман.

— Ви ж не вмієте лазити по дахах.

Роман озирнувся на драбину.

— Ні.

— Ото ж, — задоволено кивнув Петро.

Він струснув попіл і кивнув у бік своєї «Лади», що стояла за парканом на чотирьох цеглинах, як експонат у музеї невдалих рішень.

— Дев'ять років чекаю, що хтось у цій родині скаже: «Петре, давай її на колеса». А вони кажуть: «Петре, дай драбину».

— Драбину ви вже дали, — сказала Марія.

— Ото ж, — повторив він, і в цьому «ото ж» було більше докору, ніж у цілій промові.

* * *

Марина піднялась першою.

Це було несподіванкою для всіх, і насамперед для неї самої. Вона зробила крок на нижній щабель, потім на другу й виявила, що тіло знає, як це робиться: руки тримають боки, а не щаблі, коліна згинаються так, ніби кожен крок лише продовження попереднього. Через тиждень рубання дров у ній прокинулось те, що не мало слів і не вимагало пояснень.

Дах виявився стрімкий, укритий старим, потемнілим шифером, який у кількох місцях осів і провалився всередину. Там, де над кухнею лежала руда пляма, шифер був тріснутий, і крізь шпарину видно було чорну балку з білою цвіллю. Вона присіла поруч, провела долонею по зламаному краю й відчула холод: не як у металі, а як у стародавньому камені.

— Ось, — гукнула вона вниз. — Два листи тріснуті, ще кілька просіли. Решта тримається.

— Я бачила, — відповіла мати. — Я тому й питала в Ірини.

Роман піднімався повільніше. Не від страху: від методичності, з якою ставив ногу, перевіряв щабель і лише потім довіряв йому вагу. Марина дивилась на нього згори й подумала, що він піднімається так само, як говорить на сеансі: з паузами, з перевіркою кожного слова. Коли він нарешті опинився на даху поруч, обличчя в нього було трохи сіре.

— Усе добре? — спитала вона.

— Звичайно.

— Ви тримаєтесь за комин.

— Я оцінюю його стійкість.

— Двома руками.

— Це інженерний підхід.

Вона мало не засміялась, але стримала. Знизу долинув Стасів голос:

— Присутні на даху: двоє. Ризик падіння: високий. Пишу «свідки», як ви просили.

— Не чіпай записи, — сказав Роман. — Допоможи краще.

— Я допоможу, — відповів Стас. — Тим, що стоятиму тут і рахуватиму цвяхи.

* * *

Вони працювали разом, як працюють люди, які не вміють цього робити, але мусять.

Марина відколупувала тріснутий шифер і віддавала шматки Романові, який по ланцюжку передавав їх униз Стасові. Потім вони вдвох піднімали бляху, наставляли край на сусідній лист і притискали. Це було важче, ніж здавалось: оцинкований лист тримав вагу, вітер легко піднімав його, як вітрило, і він гуркотів по даху з таким звуком, ніби били у величезний барабан.

— Тримайте! — крикнула Марина.

— Я тримаю!

— Ви не тримаєте, ви стоїте!

— Це різні дії?

— Так! Тримати — значить іти за ним!

Роман двома руками вхопився за край листа й подався слідом за вітром, і на мить вона побачила, як він, великий, незграбний, у дорогому темному светрі, який уже встиг запилитись, ловить ногою нерівний шифер і ледь не падає. Вона схопила його за лікоть. Лише на секунду: достатньо, щоб утримати.

Вони стояли, тримаючись одне за одного, і лист між ними гуркотів, як жива істота.

— Дякую, — сказав він, коли вітер вщух.

— Не дякуйте. — Вона відпустила лікоть. — Просто не відпускайте лист.

— Я не відпущу.

Це прозвучало дивно. Вона не стала цього аналізувати.