Вона, він і Юнг

Розділ 52. Меркурій

Київ, понеділок, 30 листопада · до дванадцятого грудня 12 днів

У відділі рідкісних книг існувало дванадцять правил, і Стас порушив три, ще не дійшовши до столу.

Перше: лише олівці. Він мав ручку. Друге: не торкатись сторінок без білих бавовняних рукавичок. Рукавичок він не мав. Третє: не розмовляти вголос. Він сказав «добрий день» таким тоном, ніби кожен у залі тільки й чекав на його вітання.

— Прошу замовкнути, — сказала жінка за стійкою. Пані Тамара, шістдесят років, сивий пучок, окуляри на ланцюжку й вираз людини, яка бачила, як гинуть книги, і не пробачила жодному відвідувачеві. — Це читальна зала, а не ваш інститут.

— Я із цією панею, — сказав Стас і кивнув на Марину.

— Тоді ви її тінь, а не читач. Сядьте он там і мовчіть.

Він сів. Це була, мабуть, найточніша характеристика його ролі за останні два місяці, і він мав намір її записати.

* * *

Марина сиділа за столом біля вікна, під зеленою лампою, і гортала фоліант так, як ніхто не гортає книги, які вважає цінними: повільно, без побожності, з поглядом людини, що розбирає механізм. На ній був сірий светр, закатані до ліктів рукави й нова пов'язка на долоні, тонша за попередню. Біля її ліктя стояла поролонова підставка для корінця, склянка води, яку не можна було пити, і папірець із пропуском за підписом Захарчук. Вона не шукала нічого конкретного. Вона просто дивилась.

Заборона діяла від четверга, і тепер, у понеділок, вона вперше зрозуміла, що це означає: цілий будній день без лабораторії. Стас бачив, як вона не те щоб страждала: радше переналаштовувалась, як переналаштовують прилад, у якому відключили один із каналів. Уранці вона написала Захарчук три слова: Мені треба подумати. Відповідь була така сама: Скористайтесь бібліотекою.

— Що це? — спитав він пошепки, нахилившись над столом.

— Факсиміле. «Rosarium philosophorum», 1550 рік. — Вона не підвела очей. — Десять гравюр. Алхімічний шлях у картинках.

— Я розумію картинки.

— Так і задумано.

Він глянув на сторінку. Це була гравюра: фонтан посеред саду, три струмені, що били з трьох чаш, а над фонтаном сонце й місяць із обличчями, схожими на дві маски. Нижче стояв дрібний готичний напис, який Стас не міг прочитати.

— Це Меркурій, — сказала Марина, торкнувшись олівцем нижнього краю малюнка. — Фонтан. Усе починається з нього.

— Хто він?

— Ртуть. Метал, який тече й не тримає форми. — Вона перегорнула сторінку. — Алхіміки вважали його і отрутою, і ліками, і вісником між богами й людьми. Він міг вивести з тупика й завести в тупик. Він не мав постійного обличчя: на одній гравюрі чоловік, на іншій жінка, на третій обидва в одному тілі. Вони його боялись і не могли без нього працювати. Їм здавалось, що без Меркурія нічого не з'єднується.

— Тобто він шахрай.

— Він посередник. Це різні речі. — Вона подивилась на нього. — Хоча й не зовсім різне.

Стас відчув, як у його вухах стало жарко.

— Ви сказали це спеціально.

— Ні. — Вона повернулась до книги. — Я сказала, що бачу. Це не звинувачення.

* * *

Наступні години минули, як минають у бібліотеках: без подій. Марина читала, робила нотатки олівцем, перегортала. Він сидів поруч і мовчав, уперше за десять років не вмикаючи ні телефон, ні ноутбук, і виявив, що в тиші можна почути, як працюють власні думки. Це було неприємно, як вмикати світло в кімнаті, де давно не прибирали.

Він почав рахувати. Звичка інженера: коли нічого не можеш виправити, вимірюй. За годину Марина моргнула триста чотирнадцять разів, перегорнула сорок дві сторінки й жодного разу не торкнулась пов'язки на долоні, хоча вона мала свербіти. Пані Тамара за стійкою зробила чотири кола по залі, кожного разу зупиняючись біля його стільця рівно на секунду, ніби перевіряла, чи не підпалив він бібліотеку. На вулиці за вікном проїхав тролейбус, потім ще один, і в обох було по одному пасажиру. Він подумав, що в цій залі живе якась інша швидкість, у якій звичайні речі стають видимими: пил у промені, шерех паперу, власне дихання. І що саме тому вона й прийшла сюди, а не до лабораторії: тут не було з чим боротись, тільки на що дивитись.

Вона показала йому ще дві гравюри. «Купіль»: чоловік і жінка в одній купелі, голі, з короною над кожним, і погляд у них був не любовний, а втомлений, як у людей, що давно разом їдуть в одному купе. Потім гравюру, на якій двоє лежали у труні, зрослі в одну істоту, і від їхнього тіла відходив тонкий пар, що здіймався до неба.

— Це чорний етап, — сказала вона. — Усе гниє. Нічого не залишається. Але з цього пару потім з'являється душа, її вмивають білою росою, і вона повертається в тіло.

— Це Нігредо.

— Так, — сказала вона. Вона подивилась на нього з легким здивуванням. — Ви читали?

— Я тиждень бачу це слово в його листі. Це складно не помітити, навіть інженеру, який спеціалізується на ігноруванні.

Вона не відповіла. Продовжила дивитись на труну.

Їй, здавалось, нікуди не хотілось іти: ні вперед, ні назад. Просто сидіти біля труни, на якій хтось майже п'ятсот років тому вирізав дерево, і чекати, що з неї підніметься.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше