Розділ 47. Лист до трьох

Київ, неділя, 22 листопада, ніч · до дванадцятого грудня 20 днів

Стас вважав, що найгірша мить у будь-якій системі настає не тоді, коли вона ламається, а тоді, коли ти вже знаєш, що зламається, і нічого не можеш зробити, окрім як дочекатись.

Він мив посуд. Роман не просив, але й не заперечував: після сліз над цибулею в кухні запанувала тиша того роду, коли кожен рух здається зайвим. Марина сиділа на єдиному кріслі, загорнута в плед, з чашкою, яку не пила. Роман стояв біля вікна й дивився на грушу. За склом дощ стих, і в мокрому дворі блищав єдиний ліхтар.

Десять сорок п'ять. Стас порахував тарілки: три. Виделки: три. Якщо шукати закономірність, це був ідеальний вечір, дивний лише тим, що ніхто в ньому не був собою.

Ноутбук Романа, відкритий на підвіконні, тихо дзенькнув.

Усі троє обернулись одночасно.

— Двадцять три дванадцять, — сказав Стас, сам не знаючи, навіщо. — Майже. Бракує тільки нуля.

Роман підійшов до ноутбука.

— Від Айхенбергер, — сказав він. — Нам усім. Копія вам, Марино. І тобі, Стасе.

— Тема?

— «Brief von G. W. Heute, nicht früher».

— «Сьогодні, не раніше», — перекладав Стас на льоту. — Тобто вона його тримала. Вона знала, коли саме.

Роман клацнув на лист.

* * *

Шановні Романе Володимировичу, Марино Андріївно, Станіславе.

Це лист Гната. Він просив надіслати його рівно за двадцять днів до дванадцятого, не раніше й не пізніше, і не відповідати на питання, якщо вони виникнуть. Я прочитала. Мене він не питав. Я не знаю, що ви відчуєте. Я його не виправдовую й не засуджую. Я передаю.

Маргрет А.

PDF у вкладенні.

Роман відкрив вкладення. На екрані з'явився скан листа: три сторінки, густий чорнильний почерк із «т» хрестом й тими довгими нахиленими вперед літерами, які Марина вже вміла впізнати з будь-якої відстані. Він не читав одразу. Просто стояв і дивився на перший рядок, як дивляться на знайоме обличчя, яке з'явилось там, де його не мало бути.

— Читай уголос, — сказала Марина.

Її голос був рівний. Так у ній говорило те, що працювало, поки решта мовчала.

Роман кивнув. Він читав повільно, з паузами, ніби розбирав на склади чужу мову.

* * *

Мої любі.

Я не знаю, в якому порядку Ви це читатимете й що вже встигли про мене подумати. Тому почну з того, що Ви, ймовірно, вирахували самі, щоб не витрачати на це Ваш час: так, це зробив я.

Сторінку «Сеанс 8» писав я. У травні, в підвалі кафедри, коли Роман Володимирович допомагав мені розбирати коробки. Я підклав її в чужу теку, власною рукою, не змінюючи почерку. Це не був вияв сили. Це була спроба довіритись: я залишив доказ, який можна було знайти, і чекав, чи знайде його той, кому він потрібен.

Скаргу на Романа Володимировича подала Ірина Максимівна. Але в липні, під час розмови, яку вона, мабуть, вже забула, я сказав їй дві речі: що в колезі є порушення, яке він сам не наважиться назвати, і що вона єдина, хто має право про це заговорити. Я не підбурював. Я лише вказав на двері. Вона відчинила їх сама. Це, мабуть, найгірше з усього, що я зробив: я знав, що вона відчинить.

Станіславе. Ви писали мені щотижня. Я читав Ваші листи як читають розклад поїздів: уважно й не зовсім довіряючи. Ви завжди були найкращим із моїх інформаторів, бо не знали, що ним є. Я хотів би сказати, що шкодую. Не можу. Дякую.

Марії Голуб я нічого не писав і не скажу. Це моя вина, і вона не належить цьому листу.

Тепер про головне. Я знаю, що Ви думаєте: «він режисер». Так. Це мій гріх, і я вже не вмію його не бачити. Але прошу Вас ще про одне, перш ніж Ви вирішите, що Вами керували від першої сторінки.

Нігредо не настає саме.

Його треба влаштувати. Людина, яка не втрачає впевненості, не помічає, що вона носить маску. Людина, яка не втрачає того, кого любить, не знає, що любила власний образ. Людина, яка не втрачає архіву, не дізнається, що шукала його не там. Я не творив Вашої долі. Я лише прибрав стільці з-під тих, хто сидів надто зручно. Як Ви вчинили б на моєму місці? Не знаю. Мені було сімдесят вісім, і я не мав часу чекати, поки вона наздожене Вас сама.

Ви обоє моя найбільша помилка й найбільша надія. Я не відрізняю їх, і це теж мій вирок.

Але є ще одне, і воно справжнє, тому я пишу його наприкінці.

Я не писав того, що Ви знаходили вночі. Ні лівого нахилу, ні рядка, якого ніхто не диктував. О третій дванадцять я спав: Маргрет перевірила, у Фонді є записи нічного чергового. Я не надсилав нотаріусові «погоджуюсь» з Вашого телефона. Я не вмію цього. Я не знаю, хто це робив. Я думав, що Ви знаєте.

Хай це буде першим питанням, яке я ставлю Вам, а не Ви мені.

Приїжджайте. Я чекатиму.

Ваш Г. В.