Київ, четвер, 19 листопада · до дванадцятого грудня 23 дні
— У вас здоровий мозок, — сказав сомнолог.
Він сказав це так, ніби повідомляв неприємну новину. Окуляри з товстими скельцями сповзли на кінчик носа; він перебирав аркуші із зубчастими лініями, схожими на кардіограму гір, і дивився на Марину поверх них поглядом людини, яка не звикла програвати діагнозу.
— Дві ночі, сьомого й восьмого. Шістнадцять каналів. — Він постукав пальцем по листку. — Жодного епізоду. Ні розбудження зі стадії глибокого сну, ні рухів, ні розмов, ні нічого. Ви спали як людина, яку ніхто нікуди не кличе. Нормальна архітектура, нормальний ритм.
— Але я ходжу.
— Вдома. — Він підвів очі. — Тут не ходили. Це, пані Тернова, буває, але рідко. Люди, у яких справжня парасомнія, зазвичай не вибирають, де її виявляти. А ви вибрали.
— Я нічого не вибирала.
— Я не сказав «ви». Я сказав, що вибір відбувся. — Він знизав плечима, знявши окуляри й потерши перенісся. — У лікарні за вами спостерігали двоє лаборантів і три камери. Вдома нікого. У мене є версія, яка не стосується моєї спеціальності. Ви не будете ображатись?
— Ні.
— Вам, мабуть, потрібен психіатр. Не тому, що ви хворі. Тому що це не мій відділ.
Марина подякувала, забрала папку з результатами й вийшла в коридор клініки, де пахло хлоркою й чаєм. Вона йшла повільно, тримаючи папку обома руками. На сходах зупинилась і дуже тихо, без звуку, ворухнула губами.
Тіло здорове.
Це була не радість. Так буває, коли довго шукаєш ключ у кишенях і раптом чуєш, що двері, до яких ти йшов, давно відчинені зсередини.
* * *
О дванадцятій на дошці в лабораторії висів новий аркуш. Великий, формату А2, розкреслений у п'ять на п'ять, із жирним заголовком, виведеним червоним маркером:
СИНХРОНІЧНЕ БІНГО. ВЕРСІЯ 1.0
Марина зупинилась у дверях.
— Це що?
— Це картка, — сказав Стас, не повертаючись від дошки. — Двадцять п'ять клітинок. У кожній подія, яка, на думку нашої колективної психіки, має значення. Коли подія відбувається, її закреслюють. Три в ряд — перший приз.
— Який?
— Кава за рахунок того, хто програв. — Він відступив. — Хто програє, не уточнено.
Марина підійшла ближче. У клітинках, між іншим, стояло: 03:12. Дев'ять. Груша. «Лада». Хрест. Три коротких, довгий. Банан. Цюрих. 113. Вежа. Дзеркало. Бубонці. Чорна ручка. Хелловін. І в центрі, окремою позначкою з трьома знаками питання, ХТО ЧЕТВЕРТИЙ?
— Це неетично.
— Це гігієна, — відповів Стас. — Коли живеш у фільмі про потойбіччя, доводиться хоч щось робити руками. Я зробив бінго.
— Я її бачила, — сказала Дана.
Вона стояла біля вікна з чашкою, в тій самій куртці, і виглядала інакше: світліше, ніби до неї повернувся колір. Червона гумка на ключі тихо погойдувалась біля кишені.
— Вчора, — додала вона. — Стас показав. Я одразу закреслила «банан», бо Марина Андріївна їла банан у ліфті.
— Це було місяць тому, — сказав Стас.
— Це було, — упевнено сказала Дана. — Ви ж казали, що це правила.
— Я казав, що я не придумав жодного.
Марина дивилась на дошку. Спочатку з нерозумінням, потім з тим особливим неспокоєм, який виникає, коли хтось жартує про те, що ти вважав своїм.
— Вежа, — повільно сказала вона. — Вона стоїть у центрі.
— Вона стоїть у третьому ряду, — виправив Стас. — У центрі стоїть питання про четвертого. Бо воно, на мою скромну думку, найсильніше.
— Не жартуй про це.
— Я не жартую. Це єдина клітинка, яку я не закреслюю. — Він відкинув маркер на лоток. — Я просто хочу, щоб ми бачили: ми закреслюємо тільки те, що збігається. Решту вигадуємо... ні, не вигадуємо, а не помічаємо. У нас сорок тисяч подій на добу, а ми дивимось на двадцять п'ять.
Марина не відповіла. Дана засміялась, а Марина не змогла: було смішно, і саме від цього їй стало гірко, ніби в кімнаті вимкнули щось дуже важливе.
— У мене результати, — сказала вона. — Сомнолог.
— І?
— Здорова. Жодного епізоду за дві ночі. У лікарні я спала як дитина.
Стас перестав усміхатись.
— Тобто?
— Це не тіло. — Вона відкрила папку й поклала на стіл. — Гіпотеза «А» відпала. Лишається «Б» і «Г».
— Лишаються «В» і «Д», щось, чого ми не врахували, — сказав Стас. — Марино. «Тіло здорове, отже це щось більше» — це ще не «мене обрали».
— Мене не обирали, — сказала Марина. Вона не підвищувала голосу, але на мить виглядала старшою, ніж була. — Я не вибирала цієї історії. Вона мене вибрала. Це не те саме.
— Ти знаєш, як це звучить? Як секта. «Мене вибрали», «четвертий сектор», «Старий із ліхтарем». Лише білих мантій бракує. — Він утомлено підняв руки. — Я не жартую. Я вас люблю. Тому й кажу.