Кюснахт і Цюрих, 14–19 листопада 1913
Ганна завела собі правило: записувати лише те, що чує вухом, а не те, що підказує уява. Вона вигадала його в п'ятницю о пів на шосту вечора, сидячи на лаві в холі під вішаком із дитячими пальтечками, і одразу переконалась, що правило важко виконати.
Двері кабінету були зачинені. Не замкнені й не грюкнуті: зачинені так, як зачиняють двері, коли в кімнаті вже не одна людина, а півтори. Вона чула лише його голос. Не весь: лише голос, без відповіді.
— Ні.
Пауза. Досить довга, щоб вона встигла подивитись на годинник: дев'ятнадцять секунд. Вона дописала в журнал: 17:34. «Ні». Пауза.
— Я не сказав, що не вірю. Я сказав: ні.
Вона слухала, перестаючи дихати. Це була розмова, у якій не вистачало половини. Так виглядає телефонна слухавка, коли в ній чути лише твого співрозмовника: його запитання, його зітхання, повтор слів, які ти не промовляв. Кожна пауза в цій розмові була заповнена: Ганна відчувала це шкірою на плечах. Просто заповнена чимось, що не мало звуку.
— Ти кажеш, що ти — я. Добре. Я не сперечаюсь. — Голос звучав майже ввічливо, з тією особливою втомленою діловитістю, з якою лікарі розмовляють із пацієнтами, які наполегливо стоять на своєму. — Але я кажу, що я — не ти. Це не одне й те саме.
Пауза.
— Він не я.
Ганна записала. Рука її вже не тремтіла, але пальці були холодні й чужі, мов вона тримала не олівець, а дротик.
— Ні. Ти ж розумієш різницю. Якщо я скажу, що це я, то це хвороба. Лікарі знають, що це називається. Якщо скажу, що це не я, то... — Тиша. — Так. Саме так. Не знаю, що тоді.
Вона дописала: 17:41. «Він не я». «Якщо скажу, що не я, то…» Не договорив.
Із кухні долинув стукіт тарілок. Емма вирішила не гасити ніякого звуку: вона вмикала дім, як вмикають лампи, поступово, вечір за вечором, щоб ніхто в ньому не почувався у темряві. Ганна подивилась на двері, на латунну ручку, до якої не торкалась ще жодна рука цього вечора, і подумала, що це, мабуть, найгучніша тиша в її житті.
— Охайно, — сказав голос за дверима. Він раптом засміявся: коротко, глухо, мов закашлявся. — Ти кажеш, що я пишу надто охайно. Це правда. Це страх. Я знаю цей почерк. Ним пишуть люди, які бояться, що їх прочитають, поки вони ще пишуть.
Пауза.
— Ні. Я не боюсь, що мене прочитають. Я боюсь, що ти мене не прочитаєш.
Ганна опустила олівець.
Вона не знала, чому ці слова вдарили її сильніше за всі інші. Може, тому, що в них не було нічого божевільного: людина, яка розмовляє сама з собою й перевіряє себе, лише б не випустити поводи, лише б не піддатись. Хіба що в цьому було щось інше: цей голос ставив питання, на які сама людина не мала відповіді, і чекав, і слухав, і щоразу відповідав так, ніби відповідь дійшла.
Вона вирішила записати: «Я боюсь, що ти мене не прочитаєш». Потім викреслила, бо це був уже не запис, а міркування, і написала сухіше: 17:49. Сміх. Потім: «боюсь».
* * *
— Це вперше?
Вона підняла очі. Біля неї на лаві сиділа Агата, у нічній сорочці з довгими рукавами, з босими ногами, які не діставали до підлоги, і щільно стиснутими губами. Вона не чула, як дівчинка підійшла.
— Він так говорив учора, — сказала Агата. — І позавчора. Тільки без «ні». Він казав «добре» й «слухаю».
— Агато, тобі пора спати.
— Мені сказали, що можна. Мама дозволила, поки я не заважаю. — Вона не дивилась на двері: дивилась на Ганну. — Ви записуєте?
— Так.
— А що там?
— Те, що чути.
— Я теж чую. — Агата зсунула брови, ніби складала в голові картинку з кубиків. — Тільки я не чую, що він питає. Я чую, що він слухає.
Ганна не відразу знайшла, що відповісти.
— Це дуже точно, — сказала вона нарешті.
— Мама каже, що тато лікує себе, як лікує інших. — Агата розгладила рукава. — А я кажу, що це не так. Інших він питає, а себе слухає. Це різні лікарі.
З кухні вийшла Емма, з рушником на плечі, у фартусі, білому від борошна. Вона не здивувалась, що вони обидві на лаві.
— Агато.
— Я зараз.
— Зараз це вже сьогодні. Ходімо.
Дівчинка поклала на Ганнину руку маленьку холодну долоню, швидко, мов запечатала папір, і пішла за матір'ю. Ганна лишилась сама. З кабінету не долинало ні слова. Але вона раптом зрозуміла, що там зараз закінчилась ця розмова, і те, що вона, Ганна, чула, було не початком.
О вісімнадцятій десять двері відчинились.
Юнг стояв на порозі. Без піджака, у розстебнутому жилеті, зі збитою набік краваткою, і погляд його був такий, ніби він щойно повернувся з вокзалу, де нікого не зустрів.
— Ви тут, — сказав він.
— Так.
— Давно?
— З пів на шосту.