Вона, він і Юнг

Розділ 36. Вахтовий журнал

Кюснахт, 8–12 листопада 1913

Франц сказав за сніданком:

— Тату, сьогодні ти будеш генералом.

Йому було п'ять років, і він сказав це так, як ставлять діагноз: без пояснень і без права апеляції. Перед ним на скатертині між тарілкою каші й склянкою молока вишикувалось сім олов'яних солдатів, і один, найвищий, з відбитим кінчиком багнета, стояв окремо, на хлібній скоринці, як на постаменті.

— Генералом, — повторив Юнг.

— Бо ти не граєш. Мама сказала: тато не може, тато зайнятий. Але генерал не мусить грати. Генерал стоїть і дивиться.

Емма, що наливала каву, не підвела очей. Тільки куточки її рота ледь здригнулись.

— Це справедливо, — сказав Юнг. — Генерал не мусить. Я беру посаду.

— Тоді ти стоїш ось тут. — Франц ткнув пальцем у скоринку. — Я тобі даю найкращого солдата.

— А ти хто?

— Я ворог.

— Ворог?

— Хтось же має бути ворогом. Інакше нема чого дивитись.

Юнг глянув на сина довго й серйозно, як на колегу, що несподівано сказав те, до чого сам доходив тиждень. Потім обережно взяв солдата з відбитим багнетом, поставив на долоню й кивнув:

— Приймаю.

Агата, яка сиділа навпроти й вдавала, що читає, пирснула в чашку.

— Мамо, тато погодився, щоб його призначили.

— Так, Агато. Їж.

Це був перший сніданок за два місяці, коли в кімнаті було чути стукіт ложок, а не тишу, у якій усі зважували, що можна говорити. Юнг їв кашу й думав, що Емма, мабуть, права: діти відчувають брехню краще за лікарів. А ще, мабуть, відчувають, коли брехня закінчується.

* * *

Ганна купила зошит у суботу, о дев'ятій, у крамничці на Нідердорфі, де за прилавком стояла жінка в очках на ланцюжку й дивилась на покупців із тією нещадною доброзичливістю, з якою швейцарські крамарки дивляться на іноземців, що мають гроші, але не мають мови.

— Зошит? — спитала вона німецькою.

— Так. З твердою обкладинкою.

— Для бухгалтерської книги?

— Ні. — Ганна зупинилась. — Для... журналу.

— Журнал, — повторила жінка й підвелась. — Є сто сторінок у клітинку. Є дев'яносто шість у лінійку. Є аркуші без нічого, але вони дорогі, бо без нічого.

— У лінійку.

— Колір?

— Чорний.

Жінка кивнула й дістала з полиці зошит, обтягнутий щільним, ледь шорстким полотном. Лише тоді Ганна помітила, що на полиці стояла ціла шеренга однакових чорних зошитів, як тихі слуги в передпокої.

— Такі купують лікарі, — сказала крамарка. — І поліцейські. Дуже витривалі.

— Тоді мені якраз.

Вона заплатила франк двадцять і вийшла на вулицю. Було холодно, але сухо, і над Лімматом висіло те біле осіннє світло, яке не дає тіней, і всі речі в ньому виглядають трохи недомальованими. Ганна притиснула зошит до грудей і пішла до пристані.

Дорогою вона думала про Раппе.

Він приходив у четвер, коли вона стояла за прилавком, і довго розглядав полицю з порошками. «Ви, мабуть, знаєте, — сказав він мимохідь, — що я цікавлюсь лікарями-новаторами. Цюрих сповнений ними. Але, знаєте, не всі їхні новації безпечні». Вона відповіла, що не розбирається. Він усміхнувся й сказав, що цього разу, мабуть, вона права. Потім купив пастилки від кашлю, яких, здається, ніколи не потребував, і пішов.

Тепер вона йшла берегом, тримала зошит і розуміла, що він був схожий на предмет у чужій кишені: ще нічого не зробив, а вже втяг її в історію.

* * *

— Це журнал, — сказав Юнг.

Вони стояли в саду біля озера, де під кущем бузку, голим і чорним, лежала купка каменів. Колись вона була селом: невеликі башти, стіни, вулиця, мала площа зі стовпчиком посередині. Він складав її цілий листопад і грудень минулого року й весь сезон не чіпав, а потім прийшла осінь, вода піднялась, і половина будівель опинилась під плесом. З води стирчали дві вежі й шматок муру.

Ганна постояла, дивлячись на воду. Їй здалося, що вона вже бачила цю воду. Нічого незвичайного: Цюрихське озеро виглядає так десять місяців на рік. Вона просто стала помічати.

— Журнал, — повторила вона. — Як на кораблі?

— Як на кораблі. Вахтовий. — Юнг тримав у руці камінь, який підібрав і не знав, куди поставити. — Ви не читаєте, що я пишу, і не питаєте, що там. Це перше правило. Ви записуєте інше: коли я зайшов до кабінету, коли вийшов, що я їв і чи їв, як спав, який був голос, коли я говорив із дітьми. Погоду, якщо вона вам здається важливою. Усе, що можна побачити з коридору.

— З коридору.

— Так. Я не знаю, що це за шлях і чи є в нього кінець. Але я знаю, що з середини його не видно. Я можу вважати, що минуло п'ять хвилин, а мине дві години. Можу вважати, що я говорив із людьми, а мовчав. Мені потрібне око, яке не мало б у цьому часток.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше