Розділ 31. Голос

Кюснахт, 30–31 жовтня 1913

У ніч на четвер Емма Юнг прокинулась від того, що в домі не було ходіння.

Вона звикла до нього, як звикають до дощу по бляшаному підвіконню. П'ять кроків до вікна, п'ять назад, і так пів ночі, коли Карл не міг спати. Спершу вона слухала й рахувала, потім перестала рахувати, потім навчилась під це засинати. А тепер лежала на боці, у незручній, напруженій позі, в яку її загнала безсонна ніч, і не чула нічого. Надворі десь на озері ударив дзвін: один раз, глухо. Пів на п'яту.

Тиша бувала різна. Ця була погана.

Вона накинула шаль, знайшла ногами капці й пішла сходами, тримаючись за поруччя. На першому поверсі в коридорі горіла лампа, яку ніхто не загасив. Двері кабінету стояли прочинені на ширину долоні.

Карл сидів у кріслі боком до столу, без піджака, зі збитою набік сорочкою. Окуляри лежали на книжці, розгорнутій сторінками донизу, і через це корінець був переламаний, а Карл ніколи не ламав корінців. Він дивився на власні руки, що лежали на колінах долонями догори, і ці руки трусилися дрібно, як трусяться руки в людей, які щойно дуже довго несли важке.

— Ти не лягав, — сказала Емма.

— Ні.

— Пів на п'яту.

— Знаю. — Він не обернувся. — Я хотів. Не вийшло.

Вона обійшла стіл і сіла на його край. Раніше він ніколи б цього не дозволив: на столі стояла миска з камінцями, розкладеними в порядку, якого вона не розуміла, і чорнильниця, і стос аркушів, зверху якого лежала його чорна ручка з трохи пожованим кінчиком. Сьогодні він навіть не глянув на те, що вона сидить на ньому.

— Що?

— Те саме. — Він нарешті підвів очі. Вони були червоні, але не від сліз. — Тільки не з потяга, не здалеку. Я не засинав, Еммо. Я читав Бехтерєва, ніби нічого, а тоді кімната почала просвічувати. Стіл, лампа, навіть Бехтерєв. Усе як крізь воду. І я був у цьому. Не дивився. Стояв.

Вона мовчала. За десять років шлюбу вона навчилась, що в таких місцях Карла не треба підганяти. Він сам розкриється, як ящик, якщо його не смикати за ручку.

— Вода піднімалась від ніг. Там були люди, і вони не кричали. Вони стали сірими. Знаєш, така піна, що збивається на березі після грози? Така. А вода була червона, не як кров, а як вино, яке розлили на скатертину. — Він зупинився й перевів подих. — І голос.

— Чий?

— Не знаю. Не мій. Він не був у голові, він був у кімнаті, на висоті мого вуха. Не чоловічий і не жіночий. Дуже рівний. Він сказав: «Дивись уважно. Усе це зовсім справжнє, і так воно й буде». І я хотів заперечити. Уяви, я хотів сперечатись із голосом. А він додав: «Ти не можеш у цьому сумніватись».

Годинник на шафі пройшов ще три секунди.

— Карле. Ти лікар.

— Саме про це я й кажу. — Він мало не засміявся. — Я лікар і дев'ять років пропрацював у Бургхельцлі, у відділенні для тих, хто чує голоси. Я знаю список напам'ять. Зорові видіння, слуховий голос ззовні, повна впевненість у реальності. Я сам писав такі історії хвороби: кілька речень і «прогноз несприятливий». У мене є все. Усе, Еммо. Я перевіряв по пунктах, поки ти спала.

Емма кивнула й стисла пальці на краю столу, бо саме зараз треба було зібратись.

— Хочеш, я зателефоную Блейлеру?

Він здригнувся, ніби його вдарили по нозі.

— Зараз ніч.

— Я зателефоную вранці. Він приїде сам, або ти поїдеш до нього. Це не ганьба. Лікарі хворіють частіше за інших, бо вважають, що їм не можна.

— Ні, — сказав він. — Дай мені секунду.

Вона дала. Секунд минуло, мабуть, двадцять. У вікні було чорно, у склі відбивалась лампа, і в цьому відбитті Емма бачила їх обох: він у кріслі, вона на столі, як двоє людей на старій фотографії, зробленій без попередження.

— Знаєш, що мене найбільше лякає? — нарешті сказав Карл. — Не те, що я це бачу. А те, що я не хочу, щоб воно припинилось. Якщо я поїду до Блейлера, він дасть мені бром і спокій, і я, звісно, перестану чути голос. І ніколи не дізнаюсь, що він хотів сказати.

— Ти думаєш, він що-небудь хотів?

— Не знаю. Може, це тільки мій мозок. Може, це відбувається з усіма, хто дуже довго сидить сам із власною головою. — Він потер перенісся. — Але є ще одне. Два тижні тому, у потязі, я бачив те саме, і тоді сказав собі: це застереження про мене. Про мою психіку, про те, що я щось пропускаю. А потім ця студентка, ця Тернова, що ходить до нас, розповіла мені сон. Той самий. Воду, що піднімається. Дівчина з Києва, якій двадцять чотири і яку я бачив лише кілька разів. Я мусив би сказати собі: збіг, образ потопу в снах зустрічається часто. Я це знаю з літератури. І я все одно цієї ночі не міг повірити у збіг.

— А у що ти повірив?

— У те, що це не лише моє. — Він розвів руками. — Це звучить ще божевільніше, ніж якби це було моє.

Емма довго дивилась на нього. На сивину над вухом, якої минулого місяця не було. На зморшки в кутиках рота. На руки, що нарешті перестали трястись, але лежали, ніби їх йому позичили.

— Тоді слухай. Я скажу це один раз, бо ти не терпиш, коли тебе повчають.