Розділ 30. Ліва рука

Бердичівський район, четвер, 29 жовтня · до дванадцятого грудня 44 дні

Максим подзвонив о п'ятій сорок, і Роман, ще не взявши слухавки, знав, що це не про рекомендацію. Максим ніколи не дзвонив так рано. Він писав. Він надсилав голосові з музикою на фоні й смайлами, що нагадували зуби.

— Тато вночі впав, — сказав брат без вступу. Голос був чужий, сухий, без звичної бадьорості. — Нічого не зламав. Лікар сказав: синці. Але мама просить, щоб ти приїхав. Не я. Мама.

— Я виїжджаю.

— Ти ж казав: «коли зможу».

— Зараз можу.

Максим мовчав так довго, що Роман почув у слухавці власне дихання, ніби дзвінок вів не в Бердичівський район, а в його власну спальню. Тоді брат сказав: «Я заїду», і поклав слухавку.

Він заїхав о шостій, на старому «Опелі» з притиснутим до лобового скла талоном за паркування, і всю дорогу до Житомирської траси не вмикав музики. Коли вони виїхали за кільцеву, Роман зрозумів, що це вперше за двадцять п'ять років вони їдуть удвох.

Поле стояло в тумані, чорне, мокре, з білими цятками гусей. Максим вів, тримаючи кермо обома руками, як людина, яку цього навчили в автошколі й не навчили більше нічого.

— Він з вересня не спить, — сказав він. — Мама каже, що з сьомого. Вночі сидить за столом і малює.

— Малює?

— Лівою. Правою ж не може. Я не бачив, мама розповідала по телефону. Я не хотів питати, що.

— Чому?

— Бо мені здається, що я знаю. — Максим не відводив погляду від дороги. — Тобі скажу, коли побачиш.

Роман не спитав більше. Він дивився на свої руки, що лежали на колінах, блідіші, ніж зазвичай, і майже без відчуття. Нижча функція завжди нагадувала про себе в дорозі: тіло ніби відставало від нього на кілька кілометрів і наздоганяло лише тоді, коли він зупинявся.

* * *

Хата стояла там само, на краю села, між двома грушами, і здавалася меншою, ніж була у пам'яті. Біла, з вицвілими синіми віконницями, з димом, що повільно тягнувся вгору, не підіймаючись вище даху. Навіть запах був той самий: чебрець, спирт і мокра глина.

Мати чекала на ґанку. Невелика, сухорлява, у вовняній хустці й чоловічому светрі, з руками, які не знали, куди себе діти. Вона не обійняла його. Вона подивилась і сказала:

— Ти вирішив приїхати, коли зможеш.

Це було не докором. Це було точною цитатою: Максим, мабуть, переказав.

— Мамо.

— Заходь. Ти змерз. Руки в тебе холодні. — Вона взяла його долоню обома своїми й потерла, як у дитинстві, швидко, майже боляче. — Він не спить. Але вже заспокоївся. Не лякай його.

— Я не лякатиму.

— Ти лякатимеш. Ти завжди лякав його своєю тишею. — Вона відпустила руку. — Але він чекав.

Батько сидів у малій кімнаті, у кріслі з високою спинкою, укритий картатим пледом. Вікно було напівзавішене. На підвіконні стояла склянка з водою й лежали олівці: усі дуже гострі, ряд, як зуби гребінця. Перед ним на столі, прикріплений до дерев'яної дошки двома гумками, лежав великий блокнот.

Роман зупинився на порозі. Старий, якого він пам'ятав, був широкоплечий, голосний, з руками, що вміщали голову дитини. Цей був менший, ніби його повільно стискали з усіх боків, а обличчя, права половина якого трохи обвисла, зберегло одне: очі. Вони дивились на Романа не відсутньо й не розгублено: так дивляться на того, кого впізнали ще здалеку.

— Тату, — сказав Роман.

Звуку не було. Ліва рука, з жовтими від йоду нігтями, які він ніколи не вмів відмити, лишила олівець на столі, повільно піднялась і зробила в повітрі невеликий жест, який мав означати «сядь». Роман сів на низьку табуретку навпроти.

Рука потяглась до нього. Він не поворухнувся. Ця рука взяла його за зап'ясток. Пальці були сухі, гарячі, з шорсткою шкірою, і Роман відчув, чого не відчував уже давно: кожну лінію на цій долоні, кожен мозоль, кожен ніготь. Тіло наздогнало його, і воно було тут. Він відчув пульс, свій чи батьків, не розібрав, і подумав, що в цьому не було різниці.

— Він тебе слухає, — тихо сказала мати з порога. — Він це робив завжди. Слухав пульс. Говорив: «Тихо, тихо». Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю.

— Тепер не каже. Але слухає.

Роман опустив очі. Хотів сказати щось, що належало аналітикові: «Я радий вас бачити». Або щось, що належало сину: «Пробач». Але не вимовив ні того, ні того. Рука на його зап'ясті стиснулась ще раз, трохи сильніше, і він зрозумів, що слова тут зайві, що вони були зайві вже дуже давно.

* * *

Малюнки лежали в картонній коробці з-під взуття, перев'язаній шнурком. Мати поставила її на стіл поруч з блокнотом і вийшла на кухню. Максим стояв біля дверей із телефоном у руці, не підходячи.

— Не знімай, — сказав Роман, не повертаючись.

— Я не знімаю.

— Ти тримаєш телефон так, ніби збираєшся.

— Я тримаю його, бо мені так легше. — Максим опустив руку. — Подивись.