Розділ 29. Без пом'якшень

Київ, вівторок, 27 жовтня · до дванадцятого грудня 46 днів

Сомнолог виявився старим, худим і в'язким, як шнурок. У нього були окуляри з товстими скельцями, сиве волосся дибки й звичка питати найважливіше наприкінці.

— Дорослі, які починають ходити вночі в стресових обставинах, зазвичай мають дві проблеми: пам'ять і совість, — сказав він у неділю о десятій двадцять, закриваючи картку. — Пам'ять забуває, а совість пам'ятає. Поліфізіографія сьомого листопада, дві ночі з датчиками. А до того спіть із відчиненими дверима.

— Чому?

— Людина, яка спить із зачиненими, часто думає, що за ними хтось є.

Вона вийшла з клініки з рецептом на валеріану. На сходах її наздогнала медсестра з реєстратури, молода, з червоними від холоду руками.

— Ви забули, — сказала вона й простягнула файл. — Тільки... — Вона озирнулась. — Вчора по вашу картку дзвонили. З університету. Просили факс висновку. Я не віддала, бо немає вашої згоди. Але він сказав, що людина з комісії.

— Який він був? Голос.

— Рівний. Як на похороні. Прізвища не назвав.

Мельничук. Марина стояла на сходах із файлом і відчувала, що світ став трохи тісніший. «Лунатизм, пам'ять, совість»: те, чого він добивався, лежало в цьому файлі.

— Дякую, — сказала вона. — Якщо він зателефонує знову, нічого не віддавайте.

— А якщо дозволите, я зроблю для вас копію й сховаю? — тихо спитала медсестра. — Раптом.

Марина кивнула. Вдома вона поклала файл у нижню шухляду, під зошит із нічними записами, і вперше за місяць замкнула шухляду на ключ. Тоді, подумавши, відімкнула. Замкнене кликало б питання, а відчинене було просто папером.

Вночі вона залишила двері спальні відчиненими. Коридор був темний, довгий, зі смужкою світла від ліхтаря під вхідними дверима. Нагорі сусід переставляв стілець: чотири кроки туди, чотири назад. Марина лежала на боці й дивилась у смужку світла. Їй здавалось, що в такому коридорі має хтось стояти. Вона намагалась уявити цього когось і не змогла.

Вона заснула десь на п'ятдесят восьмому кроці й прокинулась у тому самому положенні, у якому лягла. Це була перша така ніч за місяць. Вона не схвалила її. Вона її записала.

* * *

У вівторок о четвертій вони збирались у лабораторії втрьох.

Це було перше «офіційне» засідання за новими правилами, і Стас підготувався ретельно. Він переставив стільці так, щоб вони утворили трикутник, поклав на стіл журнал присутності, поруч печатку, поруч три паперові стаканчики з кавою, один із яких він бережливо накрив блюдцем.

— Чому це лежить?

— Це Романа Володимировича. Він пізніше. А це тобі. — Стас поставив перед нею стаканчик. — Із цукром. Ти мало їла.

— Звідки ти знаєш?

— У тебе руки, як у людини, яка їла сьогодні тільки банан.

Вона розсміялась, і це було несподівано легко. За ці тижні вона вперше відчула, що в лабораторії можна дихати. Не тому що тут безпечно: просто тому що тут були люди, які пам'ятали, скільки цукру вона кладе.

Роман прийшов о четвертій нуль п'ять, у темному піджаку, із тонкою текою під пахвою. Привітався, сів на крісло, найдальше від неї, поклав теку на коліна.

— Добрий день.

— Добрий.

Стас сів між ними, відкрив журнал, поставив печатку й урочисто промовив:

— Присутні: Тернова М. А., Левченко Р. В., Гринь С. О., третя особа. Початок: шістнадцять нуль шість. Тема: за домовленістю.

— Ти це пишеш? — спитала Марина.

— Я мушу. Ви ж знаєте, що за це можуть позбавити премії.

— У тебе немає премії.

— Саме тому мені її нема за що позбавляти.

Роман усміхнувся. Марина відчула, що і вона.

* * *

— Я обіцяв розповісти, — сказав він. — Без пом'якшень. Ви попросили.

— Так.

— Тоді я розкажу так, як воно було, не так, як хотів би, щоб воно було.

Він розкрив теку, але не заглядав у неї. Тримав на колінах, ніби вона була реквізитом.

— Ваша мати прийшла до мене в листопаді чотирнадцятого, у середу. Рекомендація від колеги з Ірпеня, якого я тепер не пам'ятаю. Ми бачились двічі на тиждень, по середах і п'ятницях. Їй було п'ятдесят сім. Вона зайшла, сіла на край крісла, поклала на колінах сумку й сказала: «Мені потрібно, щоб ви не казали, що це нормально». Я спитав, що саме. Вона відповіла: «Я не знаю».

Марина слухала й дивилась на його руки: широкі, спокійні, пальці зчеплені.

— Перші п'ятнадцять хвилин вона мовчала. Я теж. Тоді вона спитала: «Скільки може тривати мовчання, перш ніж воно стає брехнею?»

Марина відчула, як у неї обірвалось усередині.

— Що ви відповіли?

— Нічого. Я не знав. Тоді вона розповіла, що в неї є донька, яка вимірює її мовчання секундоміром. «Вона думає, що я не бачу. Я бачу. Вона сидить на порозі й клацає». Вона сказала це без докору. Скоріше з подивом: ніби розповідала про диво.