Київ, субота, 24 жовтня · до дванадцятого грудня 49 днів
Ярина Кравець з'явилась на екрані рівно о десятій нуль нуль, і Марина, яка двадцять хвилин готувала себе до цієї розмови, першим ділом подивилась на секундомір.
Тримала його в лівій руці, під краєм столу, поза кадром. Нормальна людина, мабуть, так не робила б. Але Марина вже давно перестала вважати себе нормальною людиною в тому розумінні, яке вкладають у це слово ті, хто ніколи не міряв чужого мовчання.
— Добрий день, Маринко, — сказала Ярина. — Чую вас добре. А ви мене?
Вона виявилась зовсім не такою, як Марина собі уявляла. Не суворою, не шпилястою, не з пучком і чорним светром. Невисока, кругленька, у зеленому в'язаному жилеті, з коротким сивуватим волоссям, із тими тихими очима, які бувають у жінок, що давно перестали доводити світові свою розумність. За її спиною видно було полицю з книжками, вазон із геранню й кота, який пересунувся в кадр, глянув на Марину зеленою зіницею й зник.
— Це Бровко, — пояснила Ярина. — Не зважайте. Він вважає всіх, хто приходить, своїми. Зараз скаже, що ви теж.
— Добрий день, — сказала Марина. Голос вийшов сухіший, ніж вона хотіла.
— Ну то давайте так. Перша зустріч: я маю вам одне запитання, ви маєте до мене багато, і, мабуть, першим поставите своє. Бо ви така людина. Так?
— Так.
— То питайте.
Марина вдихнула.
— Ви знаєте, що я була в аналізі в Левченка?
— Знаю. Мені телефонувала Маргрет Айхенбергер, ми знайомі ще з цюрихських семінарів. Вона не розповідала подробиць, лише сказала, що в мене буде пацієнтка, якій нині потрібна людина зовні. — Ярина спокійно склала руки. — Ви хочете знати, чи я буду вашою аналітикинею, як Роман Левченко. Тобто чи ви тепер тут «навчальна» і чи я повинна доводити вас до сертифіката.
— Так.
— Ні. — Вона сказала це без жодного натиску. — Ми почнемо з нуля. Я не вестиму вас як наступницю його справи. Я нічого не знаю про те, як ви були з ним. І вас це не повинно турбувати: те, що було, ви принесете сюди самі, коли захочете, і в тій кількості, в якій захочете.
— А якщо я не захочу нічого приносити?
— То ми будемо розмовляти про погоду. — Ярина усміхнулась. — Але я відчуваю, що погода вам нудна.
Марина мимоволі засміялась. Це було дивно: вона не збиралась сміятись.
* * *
Вони говорили хвилин десять про дрібниці. Про те, що Ярина живе у Львові на вулиці Богомольця, що в неї двоє дорослих синів і Бровко, що вона колись вчилась у Цюриху й вважає це місто дуже гарним, але трохи занадто чистим. Марина відповідала коротко й слухала, як звучить власний голос. Він був рівний, спокійний, без жодного жесту.
Вона усвідомила, що весь цей час трохи притискає секундомір великим пальцем до долоні.
— Маринко, — сказала Ярина, ніби помітила. — Що у вас там?
— Де?
— У лівій руці. Ви її не виймаєте з-під столу вже хвилин п'ять.
Марина замовкла. Не тому, що її спіймали: просто вперше за довгий час хтось сказав правду так, що з нею не можна було сперечатись.
— Секундомір, — відповіла вона.
— Ага.
— Я вимірюю паузи. Коли хтось мовчить, я рахую, скільки. Це допомагає мені... розуміти.
— Розуміти що?
— Що відбувається.
— І що відбувається зараз?
— Ви помітили секундомір на одинадцятій хвилині. — Вона перевірила. — Я вам не казала.
— Я вгадала.
— Це не вгадування.
— Ні, — погодилась Ярина. — Це уважність. Вона буває не менш точною за ваші прилади. — Вона говорила рівно, без пауз. — Маринко, одне прохання. Покладіть його на стіл. Між нами. Щоб я бачила. Щоб ви могли його бачити. А тоді можете міряти, що хочете, відкрито.
Це було несподівано. Марина дивилась на екран, на тихі очі, на кота, який знову з'явився за плечем господині, і розуміла, що її не просять відмовитись. Просять показати.
Вона повільно, ніби знімала з себе щось дуже старе, виклала секундомір на стіл. Він лежав на білій скатертині, на шнурку, круглий, із пошрамованим склом, схожий на маленьку мертву рибу.
— Дякую, — сказала Ярина. — Це вже половина справи.
* * *
— Тепер розкажіть, з чим ви прийшли, — сказала вона. — Не все. Те, що найгостріше.
— Я не сплю.
— Це не те.
— Я ходжу вночі. Роблю речі, яких не пам'ятаю.
— Це теж не те. — Ярина похитала головою. — Це симптом. Ви його описуєте, як лікар. Я питаю про інше: що вас найбільше лякає, коли ви про це думаєте?
Марина відкрила рот, щоб відповісти, і закрила. Це було дивне відчуття: у неї було кілька готових відповідей, і всі вони, як з'ясувалось, не стосувались питання.
— Що я не знаю, хто це робить.