Вона, він і Юнг

Розділ 27. Банан

Київ, четвер, 22 жовтня · до дванадцятого грудня 51 день

Вежа з'явилась о четвертій двадцять ранку, коли Роман уже не сподівався.

Сімнадцять років він не бачив цього сну. Востаннє, у двадцять п'ять, той снився щоночі впродовж місяця, а потім обірвався без пояснень, і Роман навіть почав сумувати за ним, як сумують за нав'язливим сусідом, який нарешті виїхав. Вежа не приходила, і він думав, що виліковався. Це було одне з тих самообманів, у які фахівці вірять найпалкіше.

Вона стояла на краю озера, як і раніше: висока, світла, без жодних прикрас. Вода була темна й нерухома. Небо над нею нагадувало брудну марлю. Він стояв на березі в пальті, у якому ходив у десятому класі, і дивився вгору. У вежі горіло одне вікно.

Раніше воно було порожнє. Він це пам'ятав точно: кожного разу світло, ніяких силуетів, лише вікно, жовте, як теплий лимон. Цього разу в ньому хтось був.

Обличчя повільно прояснилось. Спершу нечітке, як відображення у воді, потім виразніше, і він упізнав: гладкі темні брови, довгі очі, трохи занадто тверда лінія рота. Вона не дивилась на нього. Вона дивилась ліворуч, у бік, де нічого не було, із виразом людини, яка вирішує арифметичну задачу й не бажає, щоб її відволікали.

Він хотів покликати. Не знав, як її звати в цьому сні.

Прокинувся він стоячи.

Не просто сидячи на ліжку: стояв посеред спальні, босий, в одній футболці, з простягнутою рукою. Було темно, холодно, і десь за стіною гудів холодильник. Годинник на тумбочці показував 04:23. Сухість у роті була така, ніби він кричав.

Я не кричав, подумав він. Принаймні, не вголос.

Він пішов на кухню, випив склянку води й сів за стіл. Руки не тремтіли, але відчуття було дивне: порожнє й дуже ясне. Він знав, що це не сон, а повернення.

Він відкрив ноутбук і почав писати лист. Марино Андріївно, я бачив сон. Це не стосується аналізу, якого вже немає, але...

Видалив.

Марино, я мушу Вам сказати, що в тому вікні було Ваше обличчя.

Видалив.

Шановна колего, інформую, що...

Він засміявся. Тихо, гірко, самому собі в обличчя.

Нічого не буде. Він це зрозумів ще до того, як перечитав третій варіант. Лист, відправлений у такий момент, не інформація, а втручання. Рука, простягнута крізь двері, які вона сама зачинила. І що найгірше: він хотів відправити його не заради неї, а заради себе.

Він закрив ноутбук. Дістав із шухляди зошит, який подарувала йому Захарчук: «Для письмових фіксацій», із її акуратним підписом на першій сторінці, і записав: 22.10, 04:23. Сон: вежа з обличчям М. Т. у вікні. Вперше за 17 років. Не відправив жодного листа.

Подумав. Дописав: Намагався.

* * *

День був довгий, сірий і вологий.

Він викладав о десятій і о дванадцятій, і обидві пари пройшли з ефектом присутності людини, чиє тіло вправно виконує свої обов'язки, а розум стоїть біля вікна й чекає. Студенти питали про захисні механізми, він відповідав. Хтось спитав про перенесення, і він відповів так, що сам здивувався: дуже чітко, без жодного власного відтінку.

Він бачив її двічі. Перший раз з вікна коридору на другому поверсі: вона йшла через двір із паперовою кавою в руці, у світло-сірому пальті, швидка й пряма, як завжди, і він відчув, як у ньому ворухнулась теплота, така несподівана, що довелось ухопитись за підвіконня. Другий раз у їдальні, куди він зайшов за чаєм, а вона стояла біля автомата із закусками й купувала щось, дуже зосереджено, з обличчям людини, яка робить складний вибір. Він не підійшов.

— Левченко, — сказав хтось за його спиною. — Ти ходиш, як людина, яка проковтнула лампочку.

Це був Стас. Він стояв у дверях їдальні, із пластиковою виделкою й виразом глибокої підозри.

— Що?

— Ну, світишся зсередини й боїшся розбити. Це ж неприємно для тих, хто поруч. — Він підійшов, налив собі чаю. — Сьогодні о третій у нас зустріч. У лабораторії. Ти пам'ятаєш, що я третя особа?

— Пам'ятаю.

— Це означає, що мені потрібно бути присутнім усюди, де ви обоє. Навіть у туалеті, якщо вирішите вести там співбесіду. — Він пирхнув. — Я не жартую. Захарчук вимагає, щоб я підписував присутність. Раз у годину. У мене в кишені журнал із печаткою.

— У тебе є печатка?

— Мені видали. — Стас дістав із піджака маленьку круглу печатку з написом «ЕТИЧНА КОМІСІЯ. ПРИСУТНІСТЬ ТРЕТЬОЇ ОСОБИ». — Я її ненавиджу й ношу з гордістю.

Роман усміхнувся.

* * *

Ліфт у корпусі на Володимирській був стародавній, радянський, із вузькою дерев'яною кабіною, у якій, здавалось, ще пахло партійними зборами. Він скрипів, зупинявся між поверхами й мав звичку різко рушати з місця. Про нього ходили легенди. Студенти казали, що там живе дух першого завідувача кафедри. Викладачі казали, що це просто несправність.

Роман і Стас зайшли в нього на першому поверсі о п'ятнадцятій нуль дві. Стас натиснув «3». Двері, скрипнувши, закрились. Кабіна поповзла вгору.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше