Вона, він і Юнг

Розділ 25. Вода

Цюрих і Кюснахт, 10–20 жовтня 1913

Пан Бруннер зустрів її о восьмій ранку не за прилавком, а в задній кімнаті, де зберігались порожні флакони й картонні коробки з-під ліків. Він сидів на перевернутому ящику, у фартуху, з кусником хліба в одній руці й чашкою кави в другій, і виглядав так, ніби його витягли з ліжка й змусили виконувати чужу роботу.

— Сідайте, панно Тернова.

Вона не сіла. Стояла біля стелажа з бромідами, склавши руки, і чекала вироку.

— Я не люблю таких розмов, — сказав він. — Я аптекар. Моя справа порошки, а не чужа мораль. — Він відкусив хліба, пожував повільно. — Ми працюємо разом два роки. За цей час ви не зробили жодної помилки. Жодного разу не переплутали дозу, не загубили рецепта, не спізнились. Це цінне.

— Дякую.

— Не дякуйте. Я ще не закінчив. — Він поставив чашку. — До мене прийшов доктор Раппе. Ви, мабуть, знаєте. Він вдавав турботу. Говорив про вашу репутацію, про те, що ви ходите в один відомий дім у Кюснахті, що «люди починають розмовляти». — Бруннер зітхнув. — Я йому відповів, що в моїй аптеці люди розмовляють про те, що купують, а не про те, що ходять.

Ганна не вірила своїм вухам.

— Ви його вигнали?

— Ні. Він ввічливий. Я його теж ввічливо вислухав. Але одне питання він у мене лишив, і тепер воно сидить усередині, як камінь у взутті. Тому я задам його вам, а ви відповісте або мовчатимете, як вважаєте за потрібне. Ви ходите до доктора Юнга. Це допомагає вам чи їм?

Вона довго мовчала. У кімнаті пахло камфорою й сухим деревом, і крізь запилене вікно на підлогу падала смужка ранкового світла.

— Мені, — сказала вона. — Принаймні, мені так здається.

— Тоді добре. — Він кивнув, ніби вирішив арифметичну задачу. — Умови такі. По-перше, ніяких відвідувачів тут. Ні докторів, ні друзів. Це аптека, а не салон. По-друге, у вихідні ви лишаєтесь вдома. Що ви робите в будні після п'ятої, мене не стосується.

— Це все?

— Це все. — Він раптом усміхнувся. — Панно Тернова, мені п'ятдесят вісім. Я бачив, як людей ламають за менше. Не дозволяйте нікому ламати вас за нормальну цікавість.

Вона вийшла з кімнати, відчуваючи, що ноги її не слухаються. У торговому залі пахло валер'янкою, і за прилавком уже стояла покупниця з рецептом, і життя, яке за день до того здавалось зруйнованим, раптом повернулось на місце. Не зовсім. Тріщина лишилась. Але вона вже знала, що тріщини бувають і в міцних речах.

* * *

У понеділок, тринадцятого, вона вперше прийшла до Кюснахта з гербарієм.

Це була вузька папка з пресованими листками, яку вона збирала ще в Києві: подорожник, м'ята, чебрець, звіробій, кульбаба. Кожен листок підписаний олівцем, по-латині, її рукою. Вона несла її на колінах у пароплаві й думала, що це найдивніший пропуск до чужого дому, який їй доводилось мати.

Агата зустріла її на порозі.

— Ви спізнились на дві хвилини.

— Пароплав.

— Пароплав завжди винен. — Дівчинка серйозно кивнула й повела в їдальню, де на столі вже лежали ножиці, папір, два олівці й картонна коробка, у якій щось тихо шурхотіло. — Я назбирала. Усе, що росте в нашому саду. Тільки не знаю, як воно називається.

Вони сіли за стіл. Агата розкрила коробку, і Ганна побачила купу осінніх листків, безладно змішаних із камінчиками, жолудями й одним пташиним пером.

— Це все рослини?

— Ні. Але я не вирішила, що з цього не рослина.

Ганна засміялась: щиро, без напруги.

— Тоді почнемо з першого правила, — сказала вона. — Рослина це те, що росте. Каміння не росте.

— Воно теж росте. Просто дуже повільно.

— Це хто сказав?

— Тато.

Ганна замовкла. Агата вже витягала з коробки листок і розглядала його проти світла, мружачи одне око.

— Це липа, — сказала вона. — Я знаю, бо в неї серцеподібний. А ось це... — Вона підняла другий, довгий і вузький. — Це не знаю.

— Верба.

— Чому вона плаче?

— Не знаю. Може, тому, що росте біля води.

— Вода ж не сумна.

— Буває сумна.

Агата подумала.

— Тато каже, що вода вміє пам'ятати, — сказала вона. — Але не вміє забувати. Це різні речі.

Ганна не знайшла, чим заперечити. Агата вже знову підняла вербовий листок проти світла.

— А як це по-вашому?

— Верба.

— Верба, — повторила дівчинка, розтягуючи голосні. — Дивно. Вона ж плаче, а слово таке тверде. Ваша мова не вміє жаліти дерева.

— Зате в нас на Вербну неділю її несуть до церкви, — сказала Ганна. — Це більше, ніж пожаліти.

— Це справді більше, — вирішила Агата й записала українське слово німецькими літерами, старанно висовуючи язик.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше