Розділ 23. Дві руки

Київ, понеділок, 12 жовтня · до дванадцятого грудня 61 день

Стас прочитав її протокол двічі й нарешті відклав аркуш.

— Тобто ти хочеш домовитись із власним лунатизмом.

— Я хочу провести контрольований експеримент, — сказала Марина.

— З лунатизмом.

— З автором.

— Мариночко, у нас вдома, коли в мене була бабуся, вона теж писала записки на холодильнику «Ввечері не їжте сира». Ніхто її не питав, хто так вирішив.

Це було в понеділок, о пів на десяту вечора, і вони сиділи у лабораторії самі, під лампою, яка гула, мов осине гніздо. На столі лежали два аркуші: її таблиця нічних подій за три тижні й конспект двох сторінок із назвою «Протокол діалогу».

Таблиця була простою. Двадцятого вересня мандала. Двадцять п'ятого змінені анкети. Третього жовтня горище. П'ятого лист нотаріусу. Сьомого сигналізація й відкрита сторінка анкети. П'ять точок; між ними інтервали в п'ять, вісім, два, два дні. Нічого, що давало б закономірність. Крім однієї дрібниці: усі події припадали на 03:12.

Другий аркуш був гіршим, бо його написала вона сама.

— Прочитай уголос, — попросив Стас.

— Ні.

— Мариночко.

— Гаразд. — Вона взяла аркуш і дивилась не на нього, а над ним, на стіну з плакатом про кореляцію. — Мета: з'ясувати, чи може суб'єкт, який виконує дії під час сну, відповісти на запитання, поставлене до сну. Метод: письмовий діалог у стані спокійної зосередженості. Час: двадцять хвилин. Умови: вечір, до одинадцятої, до першої дії тіла. Інструмент: зошит, олівець, таймер. Гіпотеза: те, що діє вночі, має спосіб відповідати вдень.

— Це активна уява, — сказав Стас.

Вона підвела очі.

— Звідки ти знаєш?

— Чесно? Бо я весь вечір читав про це в інтернеті. Ти ж не думала, що я дозволю тобі робити такі речі, не зрозумівши, що це? — Він розвів руками. — Там усе цікавіше, ніж я думав. Юнг, коли йому було тридцять вісім, теж відчув, що з ним робиться щось не те. І замість того, щоб піти до лікаря, він почав розмовляти з тим, що в ньому говорить. Тільки він записував це в зошити, а потім розмальовував, як середньовічний чернець. Червона книга. Її видали майже через сто років.

— Я знаю про Червону книгу.

— Я не сумніваюсь. Я просто питаю: тобі це не страшно?

— Страшно, — сказала Марина. — Але мені ще страшніше повторювати це без протоколу.

Стас довго мовчав. Потім підвівся, відкрив шафу й дістав звідти пляшку мінеральної води.

— Тоді умови, — сказав він. — Перша: ти робиш це вдома, при бубонцях і сигналізації. Друга: пишеш олівцем, а не ручкою, бо олівець можна стерти, і ти не будеш почуватись, що написала вирок. Третя: я чекаю в месенджері. Через двадцять хвилин ти мені пишеш одне слово: «жива». Якщо не пишеш, я приїжджаю.

— Це надмірно.

— Це розумно, — сказав він. — Це якраз та різниця, яку ти любиш.

Він порився в кишені піджака й дістав звідти короткий огризок олівця, весь у слідах зубів.

— Візьми мій. Він писав мені контрольні в інституті. З ним не страшно: він бачив гірше.

— Я куплю новий.

— Ні. Новий олівець не знає, що таке дедлайн. — Він вклав його їй у долоню. — Просто поверни.

Вона хотіла пожартувати у відповідь і не знайшла жарту. Стиснула олівець, відчула шорстку вм'ятину від чужих зубів і несподівано для себе кивнула.

— І ще одне, — додав він, коли вона вже збирала сумку. — Левченко не знає?

— Ні.

— Ти скажеш?

— Я більше не його пацієнтка. Хто має знати, знатиме, коли в мене буде результат.

— Результат чого? Що ти розмовляєш із привидом?

— Що я розмовляю з собою, — сказала вона. — Просто з тією, яку досі не слухала.

Вона не заперечила його осторогам. Хоч би що там було, а він мав рацію.

* * *

О двадцять першій десять Марина зачинила за собою двері квартири. Бубонці на ручці дзенькнули й затихли. Вона перевірила замок, потім перевірила ще раз, потім сіла на килим посеред вітальні, спиною до дивана, підклавши під себе подушку.

Зошит був новий, у твердій синій обкладинці, куплений сьогодні в канцелярській крамниці на розі. Олівець, твердий, з гумкою на кінці. На підлозі перед нею лежав телефон із увімкненим таймером на двадцять хвилин і одним словом на екрані месенджера: жива.

Вона не знала, як це робиться. Вона читала: заплющити очі, уявити місце, дочекатись постаті, поставити їй питання, записувати відповідь, не редагуючи. Вона розуміла, що все це звучить як рецепт шарлатана. І водночас вона була вченою, яка десять років вчила студентів, що рецепт варто спершу виконати, а потім критикувати.

Вона запустила таймер. Заплющила очі.

Спершу була темрява, зернистість, червоні плями на внутрішній стороні повік. Потім вони розсипались. Вона помітила власне дихання: воно було швидке, поверхове, як у людини, що чекає на дверях.