Київ, субота, 10 жовтня · до дванадцятого грудня 63 дні
Ірина Максимівна Захарчук прочитала книжку про супервізію за одну ніч.
Це була товста книга англійською, у твердій палітурці, з довгою назвою, яку вона вимовляла собі подумки, як складну формулу: Supervision in the Helping Professions. Вона вибрала її в бібліотеці кафедри у вівторок, вдвічі акуратніше за свою звичку: підписала формуляр, розписалась у журналі, поставила дату. До четверга книга лежала на тумбочці нерозгорнутою. У четвер увечері вона відкрила її о десятій, а закрила о пів на п'яту ранку, вся в олівцевих позначках і з відчуттям, яке, мабуть, мають студенти перед іспитом, коли розуміють, що знали менше, ніж думали.
Субота почалась із зіпсованого бонсая.
Вона поливала його щоранку, суворо за графіком, і щоразу забувала, що фікус не терпить надмірної любові. Цього ранку, піднявши лійку над горщиком, вона побачила, що верхній листок пожовк і вперто хилиться до землі. «Ти теж», — сказала вона вголос. Нікому. Бонсай не відповів.
О дев'ятій п'ятдесят вона поставила на стіл у вітальні дві чашки, тарілку з сухим печивом і зошит у картатій палітурці, у який записала сім питань. Сім, не більше, не менше: стільки пропонував автор. Один пункт вона викреслила й дописала від себе: Що він відчуває?
Це питання здалось їй найнебезпечнішим. Вона обвела його двічі.
Дзвінок пролунав рівно о десятій.
* * *
Він прийшов у темно-синьому пальті, без шарфа, з тією особливою обережністю в плечах, яка з'являється в людей, що не знають, чого від них чекати. Вона відчинила й побачила, що він виглядає гірше, ніж тиждень тому. Не тому, що змарнів: просто з обличчя пішла якась рівновага, яку вона колись у ньому цінувала, не визнаючи цього.
— Доброго ранку, Ірино Максимівно.
— Романе Володимировичу. Прошу.
Квартира на Печерську була така, як і вона сама: стримана, світла, без зайвого. Книжкова шафа вздовж стіни, стіл без скатертини, диван, на якому ніхто не спав, рояль, на якому ніхто не грав. На підвіконні стояв бонсай із пожовклим листком.
— Чаю? — спитала вона й одразу пошкодувала.
Це було з ним у кабінеті. Вона вже питала. Він відмовлявся. І зараз вона, мабуть, пропонувала лише для того, щоб почути ту саму відмову й відчути себе на звичному ґрунті.
— Так, — сказав Роман. — Дякую. З цукром, якщо можна.
Вона не знала, чи здивувалась, чи зраділа. Просто пішла на кухню й заварила чай, довше, ніж треба, стоячи спиною до вітальні й прислухаючись до того, як він сідає в крісло. Скрипнули пружини. Він нічого не торкався.
Коли вона повернулась, він дивився на рояль.
— Ви грали?
— Давно.
— Що?
— Шопена. Погано. — Вона поставила чашки й сіла напроти. — Давайте до справи. Я прочитала книгу.
— Яку?
— Про супервізію. Англійську. Дуже товсту. — Вона показала тильним боком долоні на зошит. — Автори пропонують структуру. Сім питань, сім «очей», як вони кажуть. Я не гарантую, що все вийде правильно, бо я вперше. Але я старатимусь.
Він ледь усміхнувся. Не насмішкувато: так, як усміхаються, коли бачать людину, яка боїться й не ховається.
— Я цінуватиму це, — сказав він.
— Не цінуйте. Відповідайте.
* * *
Розмова була трохи схожа на допит, хоча вона від цього відмовлялась. Вона ставила питання у порядку, визначеному автором: спершу про клієнта, потім про процес, потім про стосунок, потім про нього самого. Роман відповідав чітко й вичерпно, не приховуючи, але й не додаючи. Вона записувала скорочено, на полях, тими дивними значками, які колись видумала собі для конспектів і які розумів лише вона.
Марина А. Т., 34 р. Навчальний аналіз із червня. Припинено 4 жовтня за її ініціативою. Підстава: з'ясувала, що клієнтка — дочка пацієнтки Р. Л., кинутої ним 12 років тому.
Вона ледь не вилаялась уголос і замість цього дописала: Не вилаялась.
— Ви не повідомили про це комісії, — сказала вона. — Про матір.
— Я не міг: це було під конфіденційністю. Матері. Вона не давала згоди.
— А донька?
— Не питала.
— Романе Володимировичу. — Вона відклала ручку. — Я зараз скажу вам те, що в книзі, мабуть, написано обережніше. Ви зробили помилку, яку я б назвала розумною. Не злочинною, не нечесною. Розумною: це коли людина вирішила, що правила не підходять до її випадку, бо випадок надто особливий. У нас на кафедрі таких тринадцять на десять років. Дев'ять із них закінчили неприємностями.
— А чотири?
— Чотири закінчили так, що ніхто не знає. Бо вони вчасно визнали. — Вона підсунула до нього тарілку з печивом. — Їжте.
Він узяв печиво. Ледь не засміявся. Вона побачила це в куточку його очей і відчула, як усередині розтікається щось тепле й незручне.
— Далі, — сказала вона. — Яке ваше почуття до неї?