Вона, він і Юнг

Розділ 22. Підпис

Київ, субота, 10 жовтня · до дванадцятого грудня 63 дні

Ірина Максимівна Захарчук прочитала книжку про супервізію за одну ніч.

Це була товста книга англійською, у твердій палітурці, з довгою назвою, яку вона вимовляла собі подумки, як складну формулу: Supervision in the Helping Professions. Вона вибрала її в бібліотеці кафедри у вівторок, вдвічі акуратніше за свою звичку: підписала формуляр, розписалась у журналі, поставила дату. До четверга книга лежала на тумбочці нерозгорнутою. У четвер увечері вона відкрила її о десятій, а закрила о пів на п'яту ранку, вся в олівцевих позначках і з відчуттям, яке, мабуть, мають студенти перед іспитом, коли розуміють, що знали менше, ніж думали.

Субота почалась із зіпсованого бонсая.

Вона поливала його щоранку, суворо за графіком, і щоразу забувала, що фікус не терпить надмірної любові. Цього ранку, піднявши лійку над горщиком, вона побачила, що верхній листок пожовк і вперто хилиться до землі. «Ти теж», — сказала вона вголос. Нікому. Бонсай не відповів.

О дев'ятій п'ятдесят вона поставила на стіл у вітальні дві чашки, тарілку з сухим печивом і зошит у картатій палітурці, у який записала сім питань. Сім, не більше, не менше: стільки пропонував автор. Один пункт вона викреслила й дописала від себе: Що він відчуває?

Це питання здалось їй найнебезпечнішим. Вона обвела його двічі.

Дзвінок пролунав рівно о десятій.

* * *

Він прийшов у темно-синьому пальті, без шарфа, з тією особливою обережністю в плечах, яка з'являється в людей, що не знають, чого від них чекати. Вона відчинила й побачила, що він виглядає гірше, ніж тиждень тому. Не тому, що змарнів: просто з обличчя пішла якась рівновага, яку вона колись у ньому цінувала, не визнаючи цього.

— Доброго ранку, Ірино Максимівно.

— Романе Володимировичу. Прошу.

Квартира на Печерську була така, як і вона сама: стримана, світла, без зайвого. Книжкова шафа вздовж стіни, стіл без скатертини, диван, на якому ніхто не спав, рояль, на якому ніхто не грав. На підвіконні стояв бонсай із пожовклим листком.

— Чаю? — спитала вона й одразу пошкодувала.

Це було з ним у кабінеті. Вона вже питала. Він відмовлявся. І зараз вона, мабуть, пропонувала лише для того, щоб почути ту саму відмову й відчути себе на звичному ґрунті.

— Так, — сказав Роман. — Дякую. З цукром, якщо можна.

Вона не знала, чи здивувалась, чи зраділа. Просто пішла на кухню й заварила чай, довше, ніж треба, стоячи спиною до вітальні й прислухаючись до того, як він сідає в крісло. Скрипнули пружини. Він нічого не торкався.

Коли вона повернулась, він дивився на рояль.

— Ви грали?

— Давно.

— Що?

— Шопена. Погано. — Вона поставила чашки й сіла напроти. — Давайте до справи. Я прочитала книгу.

— Яку?

— Про супервізію. Англійську. Дуже товсту. — Вона показала тильним боком долоні на зошит. — Автори пропонують структуру. Сім питань, сім «очей», як вони кажуть. Я не гарантую, що все вийде правильно, бо я вперше. Але я старатимусь.

Він ледь усміхнувся. Не насмішкувато: так, як усміхаються, коли бачать людину, яка боїться й не ховається.

— Я цінуватиму це, — сказав він.

— Не цінуйте. Відповідайте.

* * *

Розмова була трохи схожа на допит, хоча вона від цього відмовлялась. Вона ставила питання у порядку, визначеному автором: спершу про клієнта, потім про процес, потім про стосунок, потім про нього самого. Роман відповідав чітко й вичерпно, не приховуючи, але й не додаючи. Вона записувала скорочено, на полях, тими дивними значками, які колись видумала собі для конспектів і які розумів лише вона.

Марина А. Т., 34 р. Навчальний аналіз із червня. Припинено 4 жовтня за її ініціативою. Підстава: з'ясувала, що клієнтка — дочка пацієнтки Р. Л., кинутої ним 12 років тому.

Вона ледь не вилаялась уголос і замість цього дописала: Не вилаялась.

— Ви не повідомили про це комісії, — сказала вона. — Про матір.

— Я не міг: це було під конфіденційністю. Матері. Вона не давала згоди.

— А донька?

— Не питала.

— Романе Володимировичу. — Вона відклала ручку. — Я зараз скажу вам те, що в книзі, мабуть, написано обережніше. Ви зробили помилку, яку я б назвала розумною. Не злочинною, не нечесною. Розумною: це коли людина вирішила, що правила не підходять до її випадку, бо випадок надто особливий. У нас на кафедрі таких тринадцять на десять років. Дев'ять із них закінчили неприємностями.

— А чотири?

— Чотири закінчили так, що ніхто не знає. Бо вони вчасно визнали. — Вона підсунула до нього тарілку з печивом. — Їжте.

Він узяв печиво. Ледь не засміявся. Вона побачила це в куточку його очей і відчула, як усередині розтікається щось тепле й незручне.

— Далі, — сказала вона. — Яке ваше почуття до неї?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше