Розділ 19. Маргрет

Київ, вівторок, 6 жовтня · до дванадцятого грудня 67 днів

Захарчук написала не лише Марині.

Лист чекав на Романа на кафедральній пошті з ранку, і він прочитав його стоячи, між двома парами, у порожньому коридорі біля вікна з ясеневою гілкою, на якій листя вже жовтіло. Текст був майже той самий: ввічливий, прохолодний, без жодного зайвого слова. Прошу пояснити, чим пояснюється ваша присутність на Подільській, чотирнадцять, у ніч із суботи на неділю. До кінця тижня.

Дата стояла вчорашня. Час: 23:11.

Хвилину раніше, ніж лист до Марини.

Це було так по-захарчуківськи, що він мало не засміявся. Вона навіть листи розсилала за алфавітом.

На парі він говорив про перенесення. Студентам було двадцять, вони слухали жваво, і хтось із задніх рядів спитав: чи може аналітик помилитись у тому, чого він ще не відчув, а вже зробив. Роман відповів: може. Ще й часто. І лише побачивши, як вони почали записувати, зрозумів, що відповів не про них.

О п'ятій він закрив аудиторію, одягнув пальто й пішов на Поділ. Не до кабінету. Просто поміж дворів, гріючи пальці в кишенях, повз сірі стіни й чужі вікна. Хтось грав на фортепіано, невміло, одну й ту саму фразу. Дощу не було. Над Подолом стояла рівна, безколірна, як сорочка, сутінь.

У дворі на Подільській, під липою, що вже скидала листя, Єва вигулювала свого спанієля. Вона була жінкою років шістдесяти, у вельветовому береті, з безцеремонною привітністю людей, які півжиття прожили в комуналці й навчились знати все про всіх, нікому не заважаючи.

— Романе Володимировичу! Ну що, висохли ваші ящики?

— Висохли, дякую. Єво, я хотів спитати... Ви комусь розповідали про суботу? Що я вночі був на горищі?

— Я? — Вона зробила таке обличчя, ніби її запідозрили в крадіжці з церкви. — Ні, що ви. Хіба що... — Вона замислилась. — У понеділок приходив чоловік. Не з нашого будинку. Борода така, акуратна, наче з журналу. Каже, з кафедри. Питав, чи не було в суботу якихось відвідувачів на горищі. Я сказала, що була гроза, що текло, що ви приходили. А більше нічого. Ну, ще питав, чи не було щось незвичайне в дверях горища. Я сказала, що дощечка якась стирчала, але хто її знає, може, від гроз. Він записав у телефон.

— Чоловік не назвався?

— Сказав «Макс». Ну, чи «Максим». Я вже не пам'ятаю. Милий такий. Подякував, дав цукерку.

Вона простягла долоню з цукеркою в жовтому фантику, ніби цей доказ мав усе пояснити.

Роман узяв її, не знаючи навіщо.

— Дякую, Єво.

Двері парадного зачинились за ним гучніше, ніж він хотів.

Максим. Не обов'язково його брат, подумав він. Максимів у Києві мільйон.

Але в Києві мільйон людей, які вміють усміхатись так, щоб їм давали цукерки, і лише один із них прилітав із Лісабона.

О шостій він піднявся до кабінету, не вмикаючи світла, сів у крісло й набрав номер, який збирався набрати з липня.

* * *

Вона відповіла після п'ятого гудка.

— Маргрет Айхенбергер.

— Це Роман Левченко. З Києва.

— Я знаю, — сказала вона. — У мене на екрані написано. — Вона говорила німецькою, повільно, з тією особливою швейцарською вдумливістю, яка робить кожне слово схожим на добре вимірену дозу. — Вівторок. Шоста година. Ви телефонуєте не в п'ятницю, отже, катастрофа ще не повна. Це добре.

— Маргрет, мені потрібна порада.

— Ні, — сказала вона. — Вам потрібен свідок. Це різні речі. Порада дає зручність, а свідок дає межі. Кажіть.

Він розповів. Не по порядку, не гарно: так, як розповідають, коли хочуть позбутись. Про заповіт. Про Левінсона. Про те, що вони з Мариною мають приїхати до Цюриха разом. Про сеанси. Про одинадцять секунд і слово «Лада». Про ніч на горищі. Про те, що вона пішла.

Вона слухала й не перебивала. Лише раз, коли він згадав дощечку в дверях горища, видала короткий звук, не схожий ні на сміх, ні на подив.

— Продовжуйте.

— Це все.

— Ні. — Вона почекала. — Ви не сказали, що ви відчули, коли вона зайшла.

Він мовчав.

— Роман.

— Полегшення.

— Не думаю.

— Я справді...

— Ви відчули полегшення, бо ви вже кілька тижнів чекали, що вона прийде, і ви могли нарешті перестати чекати. Це так. Але було ще щось. — Голос у неї став рівнішим. — Подумайте. Щось, що ви не хочете назвати. Щось, від чого вам стало добре, а потім соромно.

Він сидів у темряві, дивився на камінь на підвіконні й думав, що в цієї жінки добре зроблений голос: він не тисне, а лише підсвічує.

— Мені було приємно, — сказав він тихо. Це далося важко. — Коли вона прийшла на горище. Не відразу, потім. Я подумав: вона прийшла до мене. Не до Волошина, не до кафедри, не до архіву. До мене. Вона вночі, в пальті, у мокрому волоссі, прийшла туди, де я.

— Бо ви єдиний, хто...