Київ, субота, 26 вересня · до дванадцятого грудня 77 днів
Максим прийшов о дванадцятій п'ять із тортом.
Роман відчинив і довго дивився на коробку. Вона була велика, з прозорим віконцем, крізь яке видніли марципанові троянди, і така неймовірно недоречна, що в ній було щось майже чесне.
— Це що?
— Торт, — сказав Максим. — Ромчику, я не пив кави з тобою вісім років, а в мене в сумці лише ця дурня. Ну пробач, у нас так не прийнято: приходити з порожніми руками. — Він усміхнувся тією самою усмішкою, від якої колись у дитинстві танули вчителі. — Мені можна?
Роман відступив убік.
Брат зайшов, поставив торт на підлогу, зняв кросівки, акуратно, один об одного, і розправив плечі. Йому було тридцять шість. Він виглядав на тридцять, у світлій льняній сорочці, із засмаглими руками, із дешевим, але вдалим годинником на шкіряному ремінці. Волосся трохи довше, ніж пасувало б серйозній людині. Борода підстрижена так, ніби її вирізали.
Квартира на Рейтарській була така, яку Роман любив: висока стеля, книжки до самої стелі, два крісла, диван, до якого ніхто не підсідав, і вікно з кошлатим кленом. Максим пройшов нею, ніби в музеї: пальцем по корінцях, зупинка біля фото на стіні (нікого, лише Цюрихське озеро в тумані, подарунок Волошина), легкий свист.
— Ти нічого не змінив.
— Змінив, — сказав Роман. — Купив новий чайник.
— Це не те, що я мав на увазі.
— Знаю.
Вони обидва засміялись, і на секунду стало легше. Як буває на вокзалі, коли ти не бачив людину довго й раптом помічаєш: вона має твій ніс.
* * *
Чай Роман заварив у кухні, поки Максим розрізав торт ножем, який той знайшов, не питаючи, у третій шухляді. Вони пили його за маленьким столом біля вікна, без скатертини, з чашками, які не пасували одна до одної. Говорили про дурниці. Про Бориспіль, про літак, який затримався на сорок хвилин, про те, що в Лісабоні восени краще, ніж у Києві, але в Києві вдома. Роман слухав і чекав, коли брат підійде до головного. Це було майже професійною звичкою: чекати, не підштовхуючи.
— Ти ж не питаєш, чому я приїхав, — сказав Максим, коли торт зменшився наполовину.
— Ти написав «про тата».
— Так.
— Тоді я чекаю.
— От ти завжди так. — Максим відставив чашку й засміявся без радості. — Чекаєш, поки з людини саме полізе. Я стільки разів бачив твій метод. Мені навіть казали: «Ти теж так?» Я кажу: ні, я так не вмію, я нетерплячий. — Він поклав руки на стіл. — Тато хворий.
Роман не відразу зрозумів.
— Хворий.
— Інсульт. У травні. Не смертельний, але... — Максим розвів руками. — Він не ходить, говорить погано. Лежить у Коростишеві, у реабілітаційному відділенні. За ним ходить сусідка, тітка Галя, вона, слава Богу, терпляча. — Він замовк. — Ромчику, я приїхав не тому, що я монстр. Я приїхав, бо він питав про тебе.
Роман слухав. Він відчував, як у нього всередині нічого не відбувається. Це було страшніше, ніж якби відбувалось.
— У травні, — повторив він.
— У травні.
— Ти мені не сказав.
— А ти мені — «Привіт» на Різдво.
Це було справедливо.
— Чого ти хочеш? — спитав Роман.
— Нічого. Щоб ти приїхав. — Максим помовчав. — І ще... так, одна дрібниця, давай одразу, щоб не висіло. Але спершу про інше.
— Про що?
— Про те, чим я живу. — Він відкрив рота й закрив. Потім швидко, ніби скочив у воду. Потім раптом виструнчився. Це було схоже на те, як за секунду змінюється актор, який вийшов на сцену. — Ти ж не бачив. Я ж тобі не писав. У мене своя програма. «Тінь за двадцять один день». Онлайн. Вісім тисяч підписників на трек, чотири потоки вже пройшли. Люди працюють з власною тінню: щодня медитація, щоденник, вправа. Це по Юнгу, Ромчику. По твоєму Юнгу. Я з його книжок взяв.
Роман поставив чашку.
— З яких книжок?
— Ну, не з цих самих книжок... Я прочитав «Людина та її символи», і кілька конспектів... — Максим вже усміхався знову, але в очах стало трохи менше світла. — Не дивись так. Ти ж не будеш казати, що це неправильно. Люди отримують користь. Вони плачуть, Ромчику. Реально плачуть. На восьмий день у них наступає прорив.
— Прорив.
— Так, у них з'являється... ну, відчуття свободи. Бо тінь — це частина тебе, яку ти не любиш, і якщо її полюбити, вона стає ресурсом. Я так і кажу в першому відео: «Тінь — не ворог. Тінь — це золото, яке ти ховаєш у підвалі». — Він відкинувся на стільці. — Гарно, правда?
Роман довго мовчав. Потім сказав дуже обережно, як говорять із пацієнтом, який щойно розповів про свою найбільшу гордість:
— Це гарно.
— Але?
— Без «але». Це справді гарно. — Він подивився на брата. — Тільки з тієї ж причини, з якої гарна листівка з Альп. Вона не обманює. Просто з неї не видно, куди ти зараз упадеш.