Київ, п'ятниця, 18 вересня · до дванадцятого грудня 85 днів
Цього разу двері не відчинилися самі.
Марина постукала, почекала, постукала ще раз і лише тоді почула кроки: повільні, з паузою перед останнім. Так ходять люди, які щойно щось прибрали. Вона відзначила це й подумала, що відзначає забагато. Колись їй вистачало одного спостереження на день.
— Вибачте, — сказав Роман. — Телефон.
Телефон лежав на столі екраном донизу.
Він був у тому самому сірому светрі. За ці дні светр устиг прийняти його форму: на ліктях з'явилися дві м'які складки, і вона подумала, що він його не знімає навіть удома. За вікном, на Подолі, лив дощ, довгий, вересневий, без наміру зупинятися. По шибці повзли краплі, на ходу зливалися, наздоганяли одна одну й зникали в мокрій рамі.
— Чаю?
— Холодного?
— Іншого немає.
Вона взяла чашку. Сіла в ліве крісло, те, що ближче до дверей, і лише зараз зауважила, що за три місяці жодного разу не сіла в праве.
У сумці лежав блокнот. На першій сторінці її рівним дрібним почерком стояв список. Двадцять чотири слова. Вона писала його у середу ввечері, у лабораторії, коли пішов Стас. Нейтральне, нейтральне, нейтральне, критичне, нейтральне. Вона не питала себе, навіщо. Правило вимагало не питати.
А ще правило вимагало не вмикати на аналізі годинник. Вона мовчки дивилась на чашку й думала, що правила для того й існують, щоб людині було чого дотримуватись, коли вона збирається їх порушити.
— Ви сьогодні мовчите більше, ніж зазвичай, — сказав Роман.
— Я ще не почала.
— А потім?
— Потім говоритиму більше.
* * *
Вона розповіла про Дану.
Розповіла так, як розповідає людина, що готувала доповідь: по пунктах, без прикрас. Сон. Смолоскип. Ім'я. Лише про свою репліку, ту, про блокнот, вона промовчала. Але Роман слухав так, ніби чув і те, чого вона не казала.
— І ви перевірили її тестом, — сказав він, коли вона закінчила.
— Так.
— Одразу?
— Спочатку я спитала, чи вона не читала моїх записів.
Він не відповів. Він дивився на чашку в її руках, і пауза затяглася так, що вона вже почала прокручувати в голові три різних продовження. Жодне не годилось.
— Ви її звинуватили, — вимовив він, помовчавши.
— Я перевіряла гіпотезу.
— Ви звинуватили студентку в тому, що вона підглядала у ваш блокнот. Двадцятирічну дівчину, яка сиділа напроти вас із зошитом і плакала.
— Вона не плакала тоді.
— А потім?
— Потім так.
— Марино Андріївно, — він говорив м'яко, але вона чула, як м'яко він говорить, і це було гірше за будь-який докір. — Я не вчу вас, як поводитись зі студентами. Я питаю, що ви відчули, коли ви її запитали.
— Нічого.
— Нічого.
— Роздратування. — Вона відчула, що відповідь вийшла надто швидко. — Я не люблю, коли відповіді збігаються. Дівчина з відомою мені нервовістю бачить той самий сон, що і я, і за хвилину називає ім'я, яке я нікому не казала. Це або збіг, або фокус. Збіг мене не лякає. Фокус мене дратує.
— Тобто ви вирішили, що вона вас обманює.
— Я вирішила виключити таку можливість.
— Швидко.
— Романе Володимировичу. — Вона підвищила голос, зовсім трохи, але він почув. — Це вже вдруге за тиждень: спершу Стас, тепер ви. Що я вирішую за інших. Ви хочете, щоб я була м'якшою?
— Я хочу, щоб ви спитали себе, чому вам легше підозрювати, ніж розгубитись.
Вона мовчала. Це була несправедлива фраза. Це була гарна фраза. Вона вже збиралася сказати це йому, але щось у неї всередині застрягло, як ложка в густій каші.
— Гаразд, — сказала вона. — Тоді я зроблю з вами те саме.
— Що саме?
— Перевірю. — Вона розкрила блокнот на колінах. — Двадцять чотири слова, п'ять хвилин. Асоціативний тест. Ви кажете перше, що прийде в голову, я міряю.
— Це не прохання.
— Це пропозиція. — Вона знизала плечима, хоч жодної байдужості не відчувала. — Ви п'ятнадцять разів слухали мене. Я хочу п'ять хвилин послухати вас. Вважайте це грою. Словами для гри.
Роман дивився на неї довго. Вона бачила, як у ньому йде якась робота, глуха, за зачиненими дверима. Він відчував небезпеку, вона була впевнена, і відчував її правильно. Але він не міг відмовитись так, щоб відмова не виглядала відповіддю.
— Ви знаєте, що на аналізі годинник не вмикається.
— Знаю. Це моє правило.
— Тим більше.
— Тим більше, що я його порушую. Я не прошу дозволу порушити. Я прошу бути свідком. Якщо відмовите, я не вмикатиму. Але тоді піду, і ми обоє знатимемо чому.