Вона, він і Юнг

Розділ 10. Слова для гри

Київ, п'ятниця, 18 вересня · до дванадцятого грудня 85 днів

Цього разу двері не відчинилися самі.

Марина постукала, почекала, постукала ще раз і лише тоді почула кроки: повільні, з паузою перед останнім. Так ходять люди, які щойно щось прибрали. Вона відзначила це й подумала, що відзначає забагато. Колись їй вистачало одного спостереження на день.

— Вибачте, — сказав Роман. — Телефон.

Телефон лежав на столі екраном донизу.

Він був у тому самому сірому светрі. За ці дні светр устиг прийняти його форму: на ліктях з'явилися дві м'які складки, і вона подумала, що він його не знімає навіть удома. За вікном, на Подолі, лив дощ, довгий, вересневий, без наміру зупинятися. По шибці повзли краплі, на ходу зливалися, наздоганяли одна одну й зникали в мокрій рамі.

— Чаю?

— Холодного?

— Іншого немає.

Вона взяла чашку. Сіла в ліве крісло, те, що ближче до дверей, і лише зараз зауважила, що за три місяці жодного разу не сіла в праве.

У сумці лежав блокнот. На першій сторінці її рівним дрібним почерком стояв список. Двадцять чотири слова. Вона писала його у середу ввечері, у лабораторії, коли пішов Стас. Нейтральне, нейтральне, нейтральне, критичне, нейтральне. Вона не питала себе, навіщо. Правило вимагало не питати.

А ще правило вимагало не вмикати на аналізі годинник. Вона мовчки дивилась на чашку й думала, що правила для того й існують, щоб людині було чого дотримуватись, коли вона збирається їх порушити.

— Ви сьогодні мовчите більше, ніж зазвичай, — сказав Роман.

— Я ще не почала.

— А потім?

— Потім говоритиму більше.

* * *

Вона розповіла про Дану.

Розповіла так, як розповідає людина, що готувала доповідь: по пунктах, без прикрас. Сон. Смолоскип. Ім'я. Лише про свою репліку, ту, про блокнот, вона промовчала. Але Роман слухав так, ніби чув і те, чого вона не казала.

— І ви перевірили її тестом, — сказав він, коли вона закінчила.

— Так.

— Одразу?

— Спочатку я спитала, чи вона не читала моїх записів.

Він не відповів. Він дивився на чашку в її руках, і пауза затяглася так, що вона вже почала прокручувати в голові три різних продовження. Жодне не годилось.

— Ви її звинуватили, — вимовив він, помовчавши.

— Я перевіряла гіпотезу.

— Ви звинуватили студентку в тому, що вона підглядала у ваш блокнот. Двадцятирічну дівчину, яка сиділа напроти вас із зошитом і плакала.

— Вона не плакала тоді.

— А потім?

— Потім так.

— Марино Андріївно, — він говорив м'яко, але вона чула, як м'яко він говорить, і це було гірше за будь-який докір. — Я не вчу вас, як поводитись зі студентами. Я питаю, що ви відчули, коли ви її запитали.

— Нічого.

— Нічого.

— Роздратування. — Вона відчула, що відповідь вийшла надто швидко. — Я не люблю, коли відповіді збігаються. Дівчина з відомою мені нервовістю бачить той самий сон, що і я, і за хвилину називає ім'я, яке я нікому не казала. Це або збіг, або фокус. Збіг мене не лякає. Фокус мене дратує.

— Тобто ви вирішили, що вона вас обманює.

— Я вирішила виключити таку можливість.

— Швидко.

— Романе Володимировичу. — Вона підвищила голос, зовсім трохи, але він почув. — Це вже вдруге за тиждень: спершу Стас, тепер ви. Що я вирішую за інших. Ви хочете, щоб я була м'якшою?

— Я хочу, щоб ви спитали себе, чому вам легше підозрювати, ніж розгубитись.

Вона мовчала. Це була несправедлива фраза. Це була гарна фраза. Вона вже збиралася сказати це йому, але щось у неї всередині застрягло, як ложка в густій каші.

— Гаразд, — сказала вона. — Тоді я зроблю з вами те саме.

— Що саме?

— Перевірю. — Вона розкрила блокнот на колінах. — Двадцять чотири слова, п'ять хвилин. Асоціативний тест. Ви кажете перше, що прийде в голову, я міряю.

— Це не прохання.

— Це пропозиція. — Вона знизала плечима, хоч жодної байдужості не відчувала. — Ви п'ятнадцять разів слухали мене. Я хочу п'ять хвилин послухати вас. Вважайте це грою. Словами для гри.

Роман дивився на неї довго. Вона бачила, як у ньому йде якась робота, глуха, за зачиненими дверима. Він відчував небезпеку, вона була впевнена, і відчував її правильно. Але він не міг відмовитись так, щоб відмова не виглядала відповіддю.

— Ви знаєте, що на аналізі годинник не вмикається.

— Знаю. Це моє правило.

— Тим більше.

— Тим більше, що я його порушую. Я не прошу дозволу порушити. Я прошу бути свідком. Якщо відмовите, я не вмикатиму. Але тоді піду, і ми обоє знатимемо чому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше