Вона, він і Юнг

Розділ 8. Сеанс, якого не було

Київ, понеділок, 14 вересня · до дванадцятого грудня 89 днів

Цю ніч Марина не бачила. Роман розповість її сам, наприкінці жовтня, не одразу й не без пауз, і вона вирішить, що в його розповіді немає жодної брехні. Це буде майже правда.

* * *

Три дні він не відчиняв шухляди.

Не тому, що боявся. Він перевірив це, як перевіряють пульс: сумлінно, двічі, на різних відрізках дня. Не боявся. Він просто знав, що те, що лежить на дні, не зміниться від того, що він це перечитає, і що відсутність змін є найстрашнішим із можливих результатів.

У понеділок він провів дві лекції, зайвих півгодини консультації для третьокурсників і десять хвилин у коридорі з Даною Мельник, яка тримала зошит так, наче боялась його випустити.

— Це правда, що Гнат Іванович поїхав?

— Правда.

— Назовсім?

— Не знаю.

— А хто тепер... — Вона зам'ялась. — Хто тепер читатиме нам спецкурс?

— Ірина Максимівна. А з другого семестру, мабуть, я. — Він побачив, як вона дивиться на нього, і додав: — Ви не бійтесь. Він не пішов. Він пішов у напрямку.

— У якому?

— Не знаю, — сказав Роман. — Але це не те саме, що «геть».

Вона кивнула, не вірячи. Вона була молода. Він не став переконувати.

О восьмій вечора він був на Подолі. Піднявся на другий поверх, відімкнув двері, не вмикаючи світла пройшов до свого крісла й сів. Через три метри від нього, біля шафи під вікном, стояла шухляда. Він не дивився на неї. Він дивився на камінь на підвіконні, плоский, сірий, із білою смугою, що в півтемряві виглядала розрізом.

Чайник на столі був холодний. Він налив чаю, не нагріваючи, і не випив.

Волошин полетів у п'ятницю. У неділю вранці телефон на столі прохрипів і висвітив повідомлення зі швейцарського номера: «Озеро на місці». Він не відповів. Він не знав, що відповідати людині, яка поставила тебе в становище, з якого всі виходи ведуть через неї.

О двадцять першій чотирнадцять він підвівся.

* * *

Ключ лежав у кишені піджака, там, де лежав завжди. Він дістав його, подивився на нього так само, як дивляться на давно знайомий предмет, що раптом змінив вагу. Двічі повернув його в замку: до упору, до клацання. Замок слухався. Нічого не заїдало, нічого не було зламано. Шухляда вийшла з пазів із довгим, сухим звуком, як вдих.

Там була лише одна річ.

Сіра картонна тека, перев'язана тасьмою, з написом на корінці його власним почерком, старим, ще з тих часів, коли він писав швидше й менш охайно: М. Г.

Він не торкався її дванадцять років.

Він поклав її на коліна й розв'язав тасьму. Папір усередині був жовтий, як слонова кістка, з тим особливим запахом, який з'являється в паперів, що довго лежали в замкненому темному просторі: запах сухого терпіння. Сім розділів, по одному на сеанс. Сім титульних аркушів із датами, кожен заповнений чорним чорнилом, дрібним, нахиленим праворуч.

Він пробіг очима. Він не збирався читати. Але очі не слухались.

Сеанс 1. Жінка, 57 р. Мовчання. Приходить із дочкою; дочка чекає в машині.

Сеанс 2. Малюнки: коло, поділене на чотири. Одна чверть не заповнена. Питання: «Чому саме ця?» Відповідь: «Не знаю. Рука не йде».

Сеанс 3...

Він гортав, і щоразу щось у ньому, дуже низько, під діафрагмою, стискалось на одну клітинку тугіше. Він дійшов до сьомого розділу, до останнього, і зупинився.

Сеанс 7. Принесла вежу. Над водою. Вікно світиться жовтим. Далі вона не казала. Я знав цю вежу.

Три слова було підкреслено двічі.

Образ збігається з моїм власним сном (25 р.). Їй не повідомляв. Контрперенесення: сильне. Не опрацьовано. Страх. Рішення: призупинити на тиждень. Консультація: Г. В.

Нижче, олівцем, поспіхом, почерком, який він упізнав би серед тисячі:

Не поспішай ні впізнавати, ні відкидати. Г. В.

І нічого більше. Наступного тижня Марія Голуб не прийшла, бо не отримала дзвінка. Через два тижні вона не прийшла, бо вирішила, що її не хочуть. Він знав це, бо перевірив, коли було вже пізно.

Він сидів із текою на колінах і дивився на останні рядки так довго, що чай у чашці на столі, холодний, почав вкриватись плівкою.

Дочка чекає в машині.

Він раптом згадав те, що не згадував дванадцять років. Не обличчя: вікно. Вікно сірої «Лади» на протилежному боці вулиці, і в ньому, крізь шибку, завжди одна й та сама постать: дівчина, чорноволоса, з тонким, напруженим профілем, яка щоразу о п'ятій вечора дивилась на двері парадного й клацала чимось маленьким у руці. Він думав, що це лічильник, чи камінець, чи чотки. Тепер, у темряві, він бачив, як вона підносить цю річ до обличчя, дивиться й опускає, і шнурок, тонкий, чорний, відблискує на шиї.

Секундомір.

Він закрив теку. Руки його були холодні, і він дивувався цьому, бо в кімнаті було тепло.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше