Розділ 6. Двері в кінці коридору

Київ і Ірпінь, субота, 12 вересня · до дванадцятого грудня 91 день

Електричка на Ірпінь відходила о дев'ятій сорок, і Марина встигла на неї за дві хвилини, що було помилкою в розрахунку. Вона не любила спізнюватись і не любила встигати в останню мить. Обидва варіанти означали, що день почався без неї.

Від станції було двадцять хвилин пішки: повз магазин із написом «Продукти» без жодного продукту у вітрині, повз колонку, з якої давно ніхто не брав води, повз чужі хвіртки, за якими гавкали собаки з однаковим басом. Будинок матері стояв наприкінці вулиці, одноповерховий, зелений, із верандою, що облуплювалась щороку, і щовесни мати фарбувала її тією ж фарбою, що й торік. Над парканом схилялась слива. Вона вже вродила: під деревом лежали розбиті плоди, і над ними, п'яні й повільні, ходили оси.

Мати стояла на драбині.

Марії Голуб було шістдесят дев'ять. Вона виглядала так, ніби її колись намалювали тонким олівцем, а потім вирішили не завершувати: сива коса, довга, різка лінія плечей, руки з фарбою під нігтями, що не відмивалася жодним милом. Вона не оберталась. Марина стояла біля хвіртки й дивилась на її спину.

— Ти приїхала, — сказала мати, не повертаючи голови.

— Я написала.

— Написала. — Марія зірвала сливу, покрутила в долонях, ніби зважувала, й кинула вниз. Марина впіймала. — Їж.

Вона з'їла. Слива була тепла від сонця й солодка до гіркоти.

— Ти схудла.

— Ні. Я зважувалась у середу.

— Виміряла, — сказала мати. Це не було докором. Це було схоже на те, як людина називає річ, щоб переконатись, що вона ще вміє.

Вони пішли в дім.

* * *

Кухня пахла окропом, цибулею й чимось солодким, що зазвичай ховалося за цими запахами. Мати готувала вареники зі сливами. Марина сіла за стіл, під вікном, і відчула, що тіло її приймає позу, якої вона не обирала: спина пряма, руки на колінах, ступні поруч. Так сидять діти, коли чекають, що їх спитають.

Мати мовчала.

Це було не мовчання як відсутність слів. Це було мовчання як присутність, густе й рівне, як дощ у вікні. Марина знала його так, як знають погоду у власному місті. Вона почала рахувати ще на порозі й не змогла зупинитись. Хвилина. Дві. Мати розкачувала тісто, вирізала склянкою кола, клала всередину темну половинку сливи, защипувала край. Обличчя її не змінювалося. Три хвилини. Чотири.

Колись, у дев'ять років, Марина вела таблиці. Вона не наважувалась назвати їх так навіть тепер, ні вголос, ні подумки, але вони були: аркуші в клітинку, розкреслені лінійкою, з кольоровими стовпчиками. Червоний: мати мовчить цілий день. Жовтий: говорить півфрази. Зелений: говорить речення. Зеленого за ті роки було мало, і вона навчилась радіти йому так, як радіють рідкісній погоді: без надії, що вона триватиме.

Тридцятичотирирічна жінка з науковим ступенем сиділа за кухонним столом у матері й рахувала хвилини її мовчання, як лікар рахує пульс. Вона розуміла, що це не діагностика. Це звичка. І їй стало ніяково, як буває, коли тебе застають за тим, що ти вважав своєю таємницею.

— Мамо.

— Так.

— Чому ти розставила три чашки?

Вони справді стояли на столі: дві звичайні, білі, і третя, синя, з відбитою ручкою, на іншому кінці, біля вікна. Тієї, що біля вікна, ніхто ніколи не торкався. Це було відомо ще з дитинства, і Марина не питала, як не питають про колір стін.

— Для того, хто прийде, — сказала мати.

— Нікого не буде.

— Буде.

Марина не стала сперечатись. Вона перевірила б цю фразу так само, як усе інше, якби не відчула, що за столом із нею сидить щось, чого вона не бачить: не страх, а увага, що тихо дивиться на неї з-за плеча.

Вони їли вареники. Мати поливала їх сметаною, розрізала кожен навпіл, і над ними йшла пара, прозора, як склянка води. Марина їла, не відчуваючи смаку, і думала про те, що в неї немає права на цю їжу, бо вона приїхала не їсти.

— Мамо, я хотіла спитати про інше.

— Питай.

— Восени чотирнадцятого, у листопаді. Що було зі мною? Я не пам'ятаю цього місяця. Тобто пам'ятаю лекції, лабораторію, а про себе нічого. Вирізано.

Мати розрізала вареник. Це зайняло в неї стільки часу, що Марина встигла зрозуміти: питання поставлено невдало.

— Ти тоді не їла, — сказала мати. — Тиждень. Може, більше. Худа була, як цвях.

— Я пам'ятаю, що худа. А ще? Куди ходила? З ким?

— Ти ходила зі мною.

— Куди?

— До лікаря. — Мати піднесла виделку до рота, подумала й опустила. — Нас возив Петро Остапович, сусід. У нього була стара сіра «Лада». Ти сиділа в машині.

— Я? Чому в машині?

— Не знаю. Так захотіла.

— До якого лікаря?

— Не пам'ятаю.

Це було сказано так просто, що Марина мало не повірила. Вона знала, що мати пам'ятає все: ціни в магазині двадцятирічної давності, дні народження, назви фарб. Не пам'ятає вона вибірково, ніби шукає в шафі й навмисне не відчиняє одних дверей.