Розділ 5. Вежа над озером

Київ, п'ятниця, 11 вересня · до дванадцятого грудня 92 дні

До кабінету на Подолі вели дев'ятнадцять сходинок, і Марина знала це не тому, що рахувала. Вона просто пройшла їх за три місяці п'ятнадцять разів і щоразу чула, як остання, обшарпана, скрипить під лівою ногою. Сьогодні вона перестрибнула через неї.

На майданчику вона зупинилась і торкнулась секундоміра крізь блузку. Правило було просте й діяло з першого сеансу: на аналізі годинник не вмикається. Ні для кого, ні для чого. Вона його сама вигадала й дотримувалась, як дотримується дисципліни людина, яка їй не довіряє.

Сьогодні вона мала намір це правило не порушити, а випробувати.

Вона принесла в сумці конверт із протоколом, свіжу роздруківку з архіву кафедри, де за двадцять перше листопада двотисячного чотирнадцятого року не було жодного запису, і три питання, написані на листку вчорашнього вечора, пронумеровані й виділені маркером. Вона не знала, хто з ними гірше впорається: вона чи Роман.

Три місяці тому, коли вона вибирала юнгіанського аналітика, Захарчук викликала її до себе й сказала те, що в таких випадках мала сказати: що кафедральна етика застерігає від навчального аналізу з колегою, що в Києві є ще чотири сертифіковані юнгіанські аналітики, що Ярина Кравець у Львові приймає онлайн. Марина кивала й занотовувала. Потім сказала: «Я розумію. І все одно піду до Левченка».

«Чому?» — спитала Захарчук. Не з докором. З тим особливим інтересом, з яким люди питають про чужу дивну звичку, думаючи про свою.

Марина тоді відповіла чесно, і це було найнеприємніше в усій розмові: «Бо він єдиний із них, хто не ставить питань, на які вже знає відповідь».

Захарчук подивилась на неї довго й сказала: «Значить, ви не потребуєте аналізу. Ви потребуєте співрозмовника». Потім підписала дозвіл із застереженням, і Марина мало не місяць носила це «співрозмовника» в голові, як носять скалку: не болить, поки не торкнешся.

Вона торкнулась її знову біля дверей. Дозволила собі лише одну секунду.

Двері відчинились до того, як вона постукала.

— Добрий вечір, — сказав Роман.

— Вечір ще не настав.

— Тоді доброго дня. — Він коротко всміхнувся. — Заходьте.

Кабінет був невеликий і дуже тихий: ніби стіни тут навмисне товстіші, ніж в інших кімнатах. Два крісла, між ними низький столик із чайником. Вікно, зашторене на третину. Шафа з книжками, спиною до світла. Жодних сертифікатів: п'ятнадцять років практики, а на стіні нічого. Лише на підвіконні, у смузі низького сонця, лежав камінь, плоский, сірий, із білою смужкою, схожою на зашитий шрам. Вона дивилась на нього щоразу й щоразу не питала.

Сьогодні вона дивилась на Романа.

На ньому був сірий светр, грубої в'язки, явно не його. Рукави закінчувались вище зап'ясток: светр шили на когось вищого. За три місяці вона вперше бачила його в речі, яка належала не йому.

— Светр не ваш.

— Не мій. Позичив. У людини, яка вважає, що я мерзну.

— Ви мерзнете.

— Це її не виправдовує.

Вона не усміхнулась. Він, схоже, це відзначив і не образився.

— Чаю?

— Він холодний.

— Він завжди холодний. Це принцип. Я не вмію вчасно знімати чайник.

Вона взяла чашку, хоч не любила цього чаю, бо вважала: те, що тут дають, не можна відкидати без причини.

* * *

— Я хочу говорити про конверт, — сказала вона.

— Ви його відкрили?

— У середу ввечері. Там мій протокол. Асоціативний тест двотисячного чотирнадцятого року, я тоді була на першому курсі магістратури. Я цього не пам'ятаю. У протоколі за двадцять перше листопада мій почерк, а в архіві кафедри за цю дату нічого нема. Я перевірила. Тому в мене три питання.

— До мене?

— До кого ще? — Вона дістала листок. — Перше: ви знали, що в конверті?

— Ні.

— Друге: ви знали про заповіт до понеділка?

— Ні. Я вже казав у нотаріуса.

— Ви казали без затримки. — Вона дивилась на нього спокійно. — Це не доказ брехні. Просто факт.

— Я це знаю, Марино Андріївно. — Він легенько нахилив голову. — Ви хочете ввімкнути годинник?

— Ні.

— Це правило, а не заборона. Я можу його відмінити.

— Не відміните. — Вона відчула, що відповіла надто швидко, і додала: — Третє питання. Чому вона вибрала нас двох?

Він не відповів. Вона чекала, дивлячись на його руки: вони лежали на підлокітниках, нерухомі, великі, тепліші, ніж у більшості чоловіків, яких вона знала. Він не пускав їх у рух.

— Я не знаю, — сказав він нарешті.

— Знаєте.

— Я знаю, що не знаю достатньо.

— Це не відповідь, а викрутаси.

— Це чесна відповідь, яка вам не подобається. — Він виглядав втомленим. — Я можу сказати те, що бачу. Хочете?