Київ, четвер, 10 вересня · до дванадцятого грудня 93 дні
Ліфт у будинку на Липках не працював із позаминулої зими, і хтось із мешканців прикріпив до дверцят аркуш із трьома словами: «Просимо не обманюватися». Роман піднявся на п'ятий поверх пішки, з конвертом у внутрішній кишені піджака, і кожен проліт повторював собі репліку, яку заготував ще в метро.
Гнате Івановичу, я не можу прийняти те, що ви мені залишили.
Репліка була гарна. Коротка, без образи, без жодного слова, яке можна було б повернути проти нього. Він працював над нею з учорашнього вечора.
Двері відчинилися, не дочекавшись стуку.
— Я чую ваші кроки від третього поверху, — сказав Волошин. — Ви ходите так, ніби просите вибачення в кожної сходинки. Заходьте, тут усе одно ніде ступити.
Ступити було справді ніде. Книги стояли в коробках, на коробках, між коробками, вузькими проходами, як вулицями міста, з якого оголошено евакуацію. На стіні, де колись стояли полиці, лишилися прямокутники, світліші за решту шпалер, мов сліди від картин. Радіатори були холодні: опалення вмикали в жовтні, не раніше, ніж терпіння квартирантів вичерпувалось.
У передпокої висіло дзеркало, обернене до стіни. Роман бачив тільки задню дошку й гвіздок.
— Воно заважало мені пакувати, — сказав Волошин, ніби відповідаючи на питання, якого не було. — Показувало, який я смішний із цими коробками. Ви без пальта.
— Тепло ж.
— Зараз вам холодно. Ви синій по краях. — Він зник у коридорі й повернувся з сірим светром, довгим, грубої в'язки. — Вдягніть.
— Гнате Івановичу...
— Це не ласка, це розрахунок. Ви мені потрібні живий і здатний тримати скотч.
Роман вдягнув светр. Рукави закінчувалися трохи вище зап'ясток: Волошин був вищий. Від вовни пахло камфорою й чимось старим і теплим.
— Мені його дав учень, — сказав Волошин, спостерігаючи. — Давно. Подумав, що я мерзну. Я мерз так само, але щоразу, вдягаючи, згадував про нього, і це зігрівало більше за вовну. Тепер він ваш. Аналіз, Романе, йде колом.
— Це жарт?
— Це спостереження, яке я зробив пізно й тому не віддам нікому ціною меншою за светр. Тримайте скотч.
* * *
Вони склали шість коробок, перш ніж Роман знайшов момент. Волошин подавав книги, Роман укладав їх щільно, корінець до корінця, як укладають людей у вагон: щоб ніхто не впав на повороті. Ніхто з них не розмовляв. Волошин мугикав щось без мелодії, брав з полиці том, гортав, ставив у коробку, не пояснюючи, і Роман, який звик ловити кожну паузу, зловив себе на тому, що чекає, поки старий нарешті щось скаже, а той просто пакував.
— Гнате Івановичу, — сказав Роман. — Я прийшов не по книжки.
— Я знаю.
— Я прийшов вам віддати це. — Він дістав конверт і поклав на стос Юнга в червоній обкладинці. — Я написав нотаріусу заяву. Вона не відправлена. Я хотів, щоб ви прочитали першим.
Волошин відклав том. Витер пальці об штани, сів на коробку з написом «ПІДВАЛ» і розкрив конверт. Читав довго, ворушачи губами на деяких словах, як читають люди, що не довіряють очам. У кімнаті цокав годинник, якого Роман тут раніше не бачив.
— «Не вважаю за можливе брати участь у виконанні розпорядження, що ставить мене в залежність від особи, яка перебуває в аналітичних стосунках зі мною», — прочитав Волошин уголос. — Дуже добре. «У разі необхідності готовий передати ключ нотаріусові». Ще краще. Ви писали це руками, чи диктували?
— Руками.
— Помітно. Ні одної помарки. — Він склав аркуш навпіл і ще раз навпіл. — Ви знаєте, що це ваша найчесніша річ за останні десять років? І найгірша.
— Чому?
— Бо ви не просите. Ви повідомляєте, що не будете. Це не заява, Романе, це дверцята, які ви самі за собою зачиняєте. — Він підняв коробку, на якій сидів, відкрив кришку й поклав складений аркуш на дно, поміж книжки. — Заберете в грудні.
— Ви не можете...
— Можу. Це моя коробка. — Він закрив кришку, лише тепер подивився Романові в очі. — Я не наказую вам нічого, не бійтесь. Я знаю, як це виглядає: старий лис залишив вам зашморг і пішов у Швейцарію. Ви маєте право на злість. Тільки злитеся про себе, будь ласка. У мене голова болить від ваших думок.
— Тоді скажіть мені, навіщо.
— Що саме?
— Все. Чому архів. Чому дванадцяте грудня. Чому «обоє». — Роман почув, що голос його піднявся, і притиснув його назад. — Ви знали, що вона мій... що вона в мене в аналізі. Ви це знали, коли писали заповіт. Ви знали, що кафедра зробить із цього. Ви навмисне поклали нас в одну коробку.
— Не навмисне, — сказав Волошин.
— Ні?
— Навмисне поклав я ключ. Вас у коробку поклали ви самі. Не дивіться так. Я двічі відмовляв її від аналізу у вас. Двічі, Романе. Сказав: Марино Андріївно, є Ярина Кравець у Львові, є Зденек у Празі, є прекрасні люди з нормальними кабінетами і без подвійних ролей. Знаєте, що вона відповіла?
Роман мовчав.