20.

Олівія.

Виходжу з під'їзду й знов виструнчуюсь. Хочу закінчити наше знайомство з гідністю. Лишилося найважче — не піддатися на провокації.

Нік стоїть біля автівки, спершись на капот. В руках тримає паперовий стаканчик з кавою або ще чимось. І коли це він уже встиг? Невже я справді так довго копирсалась?

Підходжу ближче й мовчки простягую хлопцеві куртку. Щось усередині мене дико протестує, намовляючи запросити Ніка в гості. Можливо, я могла б розповісти йому всю історію й умовити допомогти...

Олівіє, заспокойся й відчепися від нього вже! І як це так вийшло, що ти стала бігати за хлопцями?

— Ти береш чи ні? — запитую, не дочекавшись реакції. — Чи мені її треба було гарно запакувати?

— Не треба було, — на обличчі хлопця з'являється легка усмішка, а моє серце знову завмирає й активує якусь спеціальну зону генерації безумних ідей.

Треба якнайшвидше повернутися додому, доки я дійсно не бовкнула чогось зайвого. Не знаю, чого так у нього вчепилася. Невже мені дійсно не так важливо, хто буде поруч зі мною, і я готова вішатися на першого зустрічного? Не так мене виховували. Далеко не так.

Нік бере куртку, його пальці легко зачіпають мою шкіру. Сотні електричних розрядів умить пронизують моє тіло. Здригаюся й сильно закушую губу. Підношу погляд й одразу ж шкодую про цей жест. Сталево-сірі очі дивляться просто на мене, а в них — безодня, в якій так хочу розчинитись.

Невже я дійсно думаю, що це допоможе мені забути про зраду? Назавжди викреслити зі свого життя найкращу подругу й колись коханого хлопця...

— Просто відмовся від цього обіду, — лагідний баритон повертає мене до реальності. — Якщо твоїй матері на тобі залежить, то вона зрозуміє. А якщо ні…

Робить паузу, ніби замислюється над відповіддю. Вау, а я думала, що вони у нього на кілька років вперед підготовлені.

— А якщо ні, — продовжує, ковзаючи поглядом по моєму обличчю, — то може, тобі варто вибудувати деякі кордони з нею.

— Ти що, психолог? — пирхаю незадоволено й гучно видихаю повітря.

А може, він і справді має таку професію. Недарма ж здається, що цей хлопець бачить мене наскрізь.

— Ні, — відповідає коротко, схоже, що не збирається виявляти, ким працює.

Та мені й не дуже треба, якщо так подумати. І якщо вже зовсім чесно, то Нік має рацію. Мені треба трохи пригальмувати й розібратися в собі.

Різке відчуття сорому прокочується всім тілом. Я аж так захопилася власним болем, що мало не притягнула додому малознайомого чоловіка. Ще й дивуюся, чому він відмовився. Ніколи не думала, що не пораджу собі сама.

— Дякую, що допоміг, — тихо кажу, переминаючись з ноги на ногу. — І що не скористався з ситуації.

— Завжди, будь ласка, — відповідає енергійно. — І подумай добре над моїми словами.

Нік розвертається й сідає до салону. Автомобіль від'їжджає, а я ще декілька секунд стою непорушно, вдивляючись удалину. До очей підступають непрохані сльози.

Я аж настільки нудна, що навіть старший за мене хлопець поспішив утекти. Клас, оце дожила!

Розвертаюся й поволі плетуся додому. В голові кружляють різні думки. Коли це сталося? В сенсі, коли я змінилася з життєрадісної й веселої Олівії в нудну й сварливу тітку? А чи змінювалась я взагалі?

До знайомства з Еммою я завжди вважала себе освіченою й товариською. Але подруга швидко довела зворотнє. Де б ми не з'являлися, вона сяяла. А я просто стояла осторонь і спостерігала. Добре пам'ятаю той вечір, коли познайомилась з Максом. Емма тоді була за кордоном, тож для мене це було як ковток свіжого повітря.

А потім вона повернулася й довго дивувалася, як мені вдалося зачепити цього хлопця? З того ж дня почалися різноманітні «модні» поради, як вдягтися та як поводитися. Може, я не повинна була вірити їй на слово?

Відчиняю двері й проходжу всередину. Тут так порожньо й самотньо... Скидаю туфлі й проходжу аж до спальні. Там плюхаюсь на ліжко й обіймаю руками подушку. Не хочу перевдягатися, не хочу змивати макіяж... Сильніше стискаю пальці, а моє обличчя викривляє гримаса болю.

Рука сама намацує телефон. Відкриваю переписку з Максом і перечитую останні повідомлення. Можливо, дійсно варто пробачити йому? Я, як завжди, наробила занадто швидких висновків. Та його слова там, у вбиральні, говорили про зворотнє. Між ними точно щось було. І не раз. І тільки я могла це щось проґавити...

Раптом телефон розливається гучною мелодією. Знову мама. Неохоче натискаю на кнопку з зеленою трубкою й кладу мобільник поруч.

— Люба, ти вже вдома? — запитує мати, а за її інтонацією можна легко зрозуміти, що вона щось замислила.

— Угу, — намагаюся, щоб мій голос звучав якомога рівно, хоча навряд чи в мене це добре виходить.

— А що з голосом? Посварилися? — майже театрально вигукує жінка.

— Ні, просто втомилася, — стискаю пальці так, що вони починають біліти. — У тебе щось термінове?

— Та ні. Просто хотіла тебе повідомити, що сьогодні розмовляла з Еммочкою. Вони теж будуть на нашому родинному обіді, — її голос звучить до нудоти радісно.

— Хто це «вони»? — спантеличено перепитую.

— Емма та її хлопець, — відповідає мама, а я відчуваю, як різкий біль пронизує все моє тіло.

Невже вона дійсно збирається прийти туди з Максом? За що вона так зі мною?

— Чудова новина, — говорю якомога рівнішим голосом. — Вибач, мамо, ми збиралися подивитися з Ніком фільм. Давай поговоримо пізніше?

— Так, звісно, люба. Я так рада! — в голосі жінки аж занадто багато ентузіазму. — До зустрічі.

Скидаю виклик, і з мого горла видирається дивний звук, схожий на рев пораненого звіра. Не знаю, нащо я їй це сказала. Заспокоює тільки той факт, що уявний перегляд фільму врятував мене від подальшої розмови.

Перевертаюсь на спину й впиваюся очима в стелю. Навіть не уявляю, що буду з цим усім робити. Мій телефон видає короткий пискіт — нове повідомлення. Тягнусь за пристроєм і відкриваю месенджер.