19.

Олівія.

А я навіть і не подумала, що Нік не знає мого імені. Увесь цей час мене переслідує відчуття, ніби ми знайомі давно. Чомусь поруч із цим хлопцем почуваюсь у цілковитій безпеці. Такого навіть з Максом не було. Та й чого я порівнюю, ми з ним не так і довго пробули разом. На жаль, чи на щастя.

В голову приходить дивна думка, а що б було, якби ми одружились з Максом, а вже потім я дізналася про зраду? Чи змогла б я його покинути в такому разі? Мама стовідсотково була б проти. Це ж скандал й удар по репутації тата. Олівіє, чого ти взагалі думаєш про такі речі?

— Радий знайомству, Олівіє, — раптом каже Нік. Повертаю голову й бачу, що він усміхається. — А я — Нік. Нік Сондер. Хоча, ти вже це знаєш.

— Угу, — мугикаю й опускаю очі, розглядаючи власні коліна.

За ці кілька днів я порушила всі можливі правила, встановлені матір'ю. Вона завжди казала, що справжня жінка має бути ввічливою й спокійною. Якщо перше хоч подеколи до мене застосовується, то друге — точно ні. Цікаво, а що з цього приводу думає Нік?

Ага, спитай в нього ще! І про групу крові не забудь. Треба ж одразу з'ясувати про сумісність. Нервово стискаю край одягу руками. Ну так, чого я дивуюся, що всі мої вбрання зім'яті якраз на рівні талії...

— Ти завжди так нервуєш, чи тільки в моїй присутності? — зухвало питає Нік.

Мені це зараз почулося? Чи він знову намагається вивести мене з рівноваги?

— Давай просто доїдемо мовчки до мого будинку, я тобі віддам куртку і... — затинаюсь, не в змозі сказати: «і більше не будемо бачитись».

Ловлю себе на думці, що я не хочу, щоб наше знайомство ось так просто закінчилося. Може, я дійсно якась мазохістка? Або в мене просто спрацювала автоматична система захисту від маминих нарікань, і я підсвідомо шукаю заміну Максу?

— І що? — питає хлопець.

Він що, дійсно не може просто промовчати й не ставити складних питань??? От же ж доскіпливий!

— І нічого, — різко відповідаю. — Можеш подякувати моїй мамі, що я зараз терплю тебе тільки через добре виховання. Інакше б просто викинула твою куртку. Й залишився б без неї.

— Не можу сказати, що вона мені дійсно аж так потрібна, — губи Ніка вчергове розповзаються в усмішці, а я залипаю.

Й звідки він тільки взявся такий весь ефектний, га?

Пирхаю й відвертаюся до вікна, намагаючись зібратись і вигадати підходящу відповідь. Головне, знову не бовкнути якусь маячню. Бо точно вже у фанатки запише.

А що, хочеш сказати, що це не так?

— То чого ти тоді зі мною їдеш? — питаю, навіть не розвертаючись.

Боюсь, що знову розтану від його погляду і зможу тільки белькотіти щось незв'язне.

— Не можу відмовити твоїй чарівності, — чую у відповідь і просто потилицею відчуваю його задоволену усмішку.

— Краще б ти не зміг відмовити моїй пропозиції, — пирхаю, складаючи руки на грудях і продовжуючи витріщатися у вікно.

— А ти дійсно цього хочеш? — голос хлопця звучить якось просто і серйозно.

— Я хочу, щоб від мене не вимагали неможливого, — гучно видихаю, згадуючи слова мами. — І дали хоч трохи побути собою.

— І це не відповідь на моє питання, — безжально продовжує Нік.

— Слухай, чому не можна просто погодитись без зайвих запитань, га? — вигукую, а мій голос із головою видає нервовість.

— А ти б погодилася? — спокійно запитує.

Повертаю голову і зіштовхуюся з поглядом сталево-сірих очей. Усе обличчя хлопця кричить про розслабленість. І як він це робить?

— Все, закрили тему, — відказую, нервово торкаючись шиї пальцями. — Знайду когось іншого.

— Сподіваюся, що ти несерйозно, — бурмотить собі під ніс Нік.

Залишок часу проводимо мовчки. Відчуваю легкі докори сумління за таку грубість, але одразу ж їх відкидаю. Набридло бути жертвою. Стану хижаком!

Ця думка викликає в мене усмішку, котру марно намагаюсь стримати. Хлопець явно помічає це й видає короткий смішок.

— Мені вже його шкода, — коментує з сарказмом.

— Кого? — спочатку не розумію, про що він. А потім, як доходить! — Себе краще пожалій, розумнику.

Пирхаю й тягнуся до дверної ручки. Автомобіль зупиняється просто перед моїм під'їздом.

— Ти б хоч почекала вже, доки автівка зупиниться, — мовить Нік, натискаючи на кнопку склопідйомника.

Шибка починає повільно повзти вгору. Смикаю двері й вибираюся з салону. Хлопець повторює мої дії.

— Зачекай на мене тут, — намагаюся напустити в голос суворості. — Я тебе боюсь.

— Серйозно? — Нік вибухає сміхом, ніби я йому тут анекдоти розповідаю, після чого затихає під моїм роздратованим поглядом. — Добре-добре, чекаю тут.

Про всяк випадок дивлюсь собі під ноги. Не вистачало ще вчергове через щось перечепитися. Якщо так подумати, хоч якась користь з нього є — я стаю уважнішою.

Йду гордовито, старанно роблю кожен крок. Нехай не думає, що хоч якось мене бентежить. Це все стрес. От мине тиждень-другий, і все одразу стане зрозуміло. Лишається тільки якось пережити обід з родиною.

Заходжу до під'їзду й одразу ж розслабляюся. Не знаю, навіщо мені весь цей спектакль... Просто не вмію програвати. Не навчили. Швидким кроком піднімаюся на потрібний поверх і відчиняю двері ключем. Може, варто змусити його трохи почекати?

Сумка з курткою стоїть на комоді просто біля входу. Витягую одяг і не стримуюсь, щоб не вдихнути цей чудовий аромат ще раз. Певно, це він має мене боятися. Акуратно складаю куртку й виходжу з квартири.

Все, Олівіє, поводься як доросла й розумна дівчинка. Доведи цю справу до кінця.