18.

Нік.

Проводжаю зухвалу дівчину поглядом і лише дивуюся власній витримці. Ми вже стільки разів торкалися одне одного, а я й досі не знаю її імені. А вона, схоже, вже знає мало не найпотаємніші факти моєї біографії. Це одночасно приваблює й лякає. Схоже, що ця дівчина дасть фору будь-якому слідчому з мого відділка. Ех, не там кадри шукаємо...

Згадую її нахабну пропозицію й мимоволі усміхаюся. Така тендітна й водночас різка. А легкий рум'янець на щоках нової знайомої тотально вибиває ґрунт з-під моїх ніг. Досі не розумію, як їй вдалося так мене зачепити.

Ще вчора я й подумати не міг, що зустріну дівчину, котрій вдасться так швидко пробратися під шкіру. Її блакитні очі заворожують, а впертість одночасно дратує й захоплює. Це неприборкана стихія, що увірвалася до мого життя без попередження. І, здається, я отримую від цього тільки задоволення.

Допиваю залпом каву й ставлю чашку на тарільчик. В цей момент поруч проходить офіціант. Зупиняю його жестом руки й прошу рахунок. Хлопець ввічливо киває, забирає брудний посуд і швидким кроком віддаляється у бік стійки.

Доки чекаю, встигаю задуматись щодо планів на вечір. Моя колега, Агата, пропонувала всій команді зібратись у барі й подивитись матч. Що ж, непогана ідея. Витягую телефон із кишені й вже збираюся написати в груповий чат, що я в грі, як двері кав'ярні гвалтовно відчиняються, й на порозі з'являється вона. Схоже, вечір буде веселим.

Дівчина окидує поглядом приміщення, після чого, відмітивши, що я сиджу на тому ж самому місці, прямує до столика. Вже цікаво.

— Ходімо, — випалює, коли між нами лишається десь із пів метра.

Вся захекана, обличчя червоне. Бігла сюди, чи що?

— Куди? — запитую, сідаючи напівоберти так, щоб краще її бачити.

— Що-що, — передражнює, а в голосі відчуваються легкі нотки роздратування. — Куртку тобі віддам.

Видаю досить гучний смішок, не в силах стриматися. Цікаво, вона дійсно така відповідальна? Чи просто не втрималась у своєму бажанні мене побачити?

Морщить брови й надуває губи так, ніби щойно прочитала мої думки. Така мила. Усміхаюся мимоволі. Такої я ще не зустрічав.

— Тільки куртку, — видно, що нова знайома щосили намагається надати голосу суворості, але виходить у неї так собі. — А не те, що ти там собі намріяв.

— А що я собі намріяв? — запитую з легкою іронією.

Ця перепалка приносить мені якесь дивне хворобливе задоволення, що розливається теплом у грудях. Адреналін пульсує у венах, а серце б'ється трохи частіше, ніж зазвичай. Сам не знаю чому, але мені хочеться злити її й милуватися палаючими блакитними очима, в яких танцюють іскри обурення та непокори. Кожен її погляд, кожен різкий рух розпалює в мені азарт і бажання прийняти цю гру. Ця суміш беззахисності й відчайдушності манить, змушує забути про все на світі. І в одному я точно впевнений — ця дівчина легко може перевернути мій світ догори дриґом.

— Та певно ж, що щось непристойне, — пирхає й складає руки на грудях.

— Навіть і не думав про таке, — усміхаюсь ще щирше. — А от ти чомусь подумала. Цікаво, правда?

— Ти... Ти... — її очі звужуються так, що здається, що з них зараз вирвуться лазери й залишать від мене тільки попіл.

Усміхаюся трохи лагідніше й підводжуся з місця.

— Ти саме це сказала, не я, — додаю, засовуючи руки до кишень джинсів. — То, що там з курткою?

— Вона у мене вдома, — відповідає, продовжуючи пропалювати мене поглядом. — Ходімо. На вулиці чекає таксі. Поїдемо, і я винесу тобі куртку. Або краще сиди тут, а я привезу.

— Точно чекає? — киваю у бік вікна.

В цей момент темно-синій седан з плашкою таксі, що весь цей час стояв недалеко від входу, якраз виїжджає на дорогу.

— Гей, куди?! — спохоплюється й кидається до дверей. — Ану стій!

Цікаво, як водій має її почути? Перетинаю швидким кроком зал й наздоганяю блакитноокий вихор аж на вулиці. Мушу зауважити, що бігає вона доволі швидко, навіть на підборах.

— Схоже, знайшов собі менш істеричного клієнта, — усміхаюсь, підходячи ближче.

Дівчина розвертається й окидує мене льодовитим поглядом, жарт точно не припав їй до вподоби.

— Ходімо, підвезу, — киваю у той бік, де запаркував автівку, після чого легко торкаюсь пальцями її ліктя.

Мовчки проходить повз мене й впевнено крокує до автомобіля. Схоже, що запам'ятала. Йде, гордовито задерши голову й ритмічно колихаючи стегнами. Ловлю себе на тому, що на кілька секунд залипаю, задивляючись на вигини, вигідно підкреслені обтягуючими джинсами-скінні. І хто той хлопець, котрий її кинув? Певно, якийсь бездушний монстр.

Обганяю й ввічливо відчиняю передні пасажирські дверцята своєї автівки. Дівчина граційно сідає всередину, навіть не дивиться на мене. І куди тільки поділася та незграба, котра не так давно мала всі шанси зустрітися з підлогою? Ех, а я ж уже казав, що злість її прикрашає, так?

Займаю місце водія й заводжу двигун. Автомобіль плавно рушає з місця. Кидаю короткий погляд на пасажирку. Та дивиться кудись перед собою, показово ігноруючи мене.

— Повторити адресу? — питає, нарешті розвертаючи до мене голову. — Чи ти пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, — відповідаю, розуміючи, що все ж таки трохи перегнув. — Але я досі не знаю твого імені.

— Олівія, — мовить, трохи здивована цим питанням. — Олівія Хейслі.