17.

Олівія.

Нік дивиться на мене, не зводячи очей. Щось глибоко всередині сподівається, що він погодиться. Я не хочу терпіти поразку ще й тут!

— У тебе температура? — нарешті озивається хлопець.

Зводжу сердито брови й злегка надуваю губи. Він дивиться на мене з таким співчуттям, що до горла підкочує клубок нудоти.

— У мене мама, — кидаю у відповідь, закидуючи ногу на ногу. — Вона хоче бачити мого хлопця на цих вихідних. А це неможливо, бо він мене кинув.

— То скажи їй про це, — Нік розводить руками.

Звісно, що хлопець не розуміє всієї критичності ситуації. Можливо, його родина прислухається до нього й не ставить завищені очікування.

— Не можу, бо вона мене з'їсть, — чомусь і досі не хочу просто так здаватися.

Олівіє, ти що, думаєш, що зможеш його вмовити??? Хоча, що там уже втрачати. Нік і так вважає тебе психічно хворою гулякою.

— Не звучить як аргумент, — хлопець тягнеться за чашкою і робить ковток кави.

А мені зараз взагалі нічого в горло не лізе. Певно, сніданок буде аж на вечерю. Якщо я взагалі сьогодні опинюся вдома, а не піду знову гуляти по барах.

— Вона скаже, що я нудна й не можу нікого зачепити та зацікавити, — пробую ще раз, а моя гідність боляче зіштовхується з дном. — Я не витримаю чергової лекції.

— Тобто ти одразу віриш в те, що тобі кажуть? — сталево-сірі очі уважно вдивляються в мої, гіпнотизують своїм спокоєм.

— Ти не знаєш мою маму, — пирхаю й опускаю погляд, розглядаючи власні туфлі.

— І щось мені здається, що знайомство з нею — не найкраща опція, — Нік видає легкий смішок, а мої пальці сильно впиваються в край сорочки.

Молодець, Олівіє. Ти б йому ще одразу одружитися з тобою запропонувала. Просто з мосту. А спокушати хто буде?

Кривлюся від напливу думок й стискаю ні в чому невинну тканину сильніше. В голові проблискує секундна безумна ідея реально спробувати його спокусити. Й зупиняє мене лише той факт, що Нік одразу зрозуміє, що й до чого. Поки що зупиняє.

— Припустимо, що я погодився, — раптом мовить хлопець.

Я підводжу очі й впиваюсь у нього уважним поглядом, очікуючи на подальші фрази. На губах Ніка розпливається хитра усмішка, від якої всім моїм тілом прокочується електричний розряд. Я б навіть сказала, що це дика усмішка. І я ніколи не зізнаюся, що від неї мої коліна вчергове стають ватними. Якби зараз стояла на ногах, то стовідсотково звалилась би в обійми цього нахаби.

Ти щойно в цьому зізналася, Олівіє... Ще вголос це скажи.

— А що мені за це буде? — перериває потік моїх думок солодкаво-хижий голос Ніка.

Застигаю на місці, переварюючи почуте. Він дійсно це сказав, чи це знову мої фантазії? Уявляю собі один з можливих варіантів, а мої щоки вмить починають палати вогнем.

— А що ти за це хочеш? — питаю, а голос зрадницьки дрижить.

Стільки емоцій за останні кілька днів, що мій мозок просто цього не витримує й закипає.

— Жартую, — коротко кидає Нік, а на його обличчі промальовується уїдлива гримаса. — Але ти дійсно мило червонієш.

— Ще слово, і моя кава опиниться в тебе на голові, — шиплю, ховаючи погляд, щоб не дивитися в ці безсоромні очі.

— Вона вже холодна, — сміється. — Тож не страшно.

— Пішов ти, — різко підводжуся з місця й одразу ж перечіпляюся через підставку для сумки, яка стоїть біля столика.

Нік спритно підхоплює мене, утримуючи на місці. Наші тіла стикаються, і час ніби завмирає. Його руки міцно, але ніжно обіймають мою талію, посилюючи хвилі тремтіння вздовж хребта. Я тону в дахозносному ароматі — теплому і терпкому, з ніжними деревними нотами й вогнистою пряністю, що полонить усі мої відчуття. Наші погляди перетинаються на коротку мить, і я відчуваю, як його дихання торкається моєї шиї, змушуючи серце прискорити й без того безладний ритм.

— Постав мене на місце, — чесно намагаюсь, щоб мій голос звучав суворо, але він скоріше схожий на дозвіл.

— І як ти дожила до такого віку? — шепоче пристрасно, продовжуючи нерозривно гіпнотизувати мене своїм поглядом.

От вміє зіпсувати момент, так?

Який момент, Олівіє? Зберися вже! Доросла ж дівчинка. Годі пускати на нього слинки! Хоча, чесно кажучи, мені здалося, що моє падіння таки щось сколихнуло в ньому, бо очі хлопця набули трохи темнішого відтінку. Що ж, тепер маю безвідмовний спосіб зваблення, ага...

— Тобі колись казали, що в деякі моменти краще трохи помовчати? — виставляю перед собою руки, намагаючись відпихнути хлопця. — Особливо з твоїм сарказмом.

— Преферую бути собою, — усміхається й таки відпускає мене, впевнившись, що стою рівно й стійко.

— Тобі не личить, — кидаю, після чого розвертаюся на підборах й гордо прямую до виходу.

Навіть не перечепилася ні через що дорогою. Браво, Олівіє! Хоча, чесно кажучи, я б хотіла знову опинитися в його міцних обіймах. Закушую губу, згадуючи моментну іскру між нами. З вуст злітає дивний уїдливий смішок. Схоже, що я потихеньку втрачаю здоровий глузд. Клас...

Виходжу на вулицю й мій погляд одразу ж зачіпляється за автомобіль таксі, припаркований просто поруч з кав'ярнею. Зазвичай я не сідаю до першої-ліпшої автівки, а викликаю через перевірений додаток. Буде смішно, якщо мене зараз викрадуть, правда?

Доволі різко смикаю передні пасажирські дверцята й нахиляюся до водія. Називаю йому адресу. Чоловік похилого віку киває, і я зручно розміщуюсь на сидінні.

Ага, не сідаю до перших-ліпших автівок, авжеж. Особливо, кілька днів тому ввечері після бара...