16.

Олівія.

Пальці мнуть тканину ще сильніше. Нервове напруження досягає свого піку. Хоч ми й зустрічалися з Максом уже кілька місяців, я жодного разу не представила його батькам. Навіть ім'я не назвала. А все через досвід з попереднім моїм хлопцем. Мама так налякала його своєю наполегливістю й перспективою скорого шлюбу зі мною, що той за кілька днів втік з країни. До слова, зустрічалися ми на той момент трохи більше тижня. З тих пір я ввела це правило, а мамі довелося з ним погодитися. Як-не-як, а свою вину все ж таки визнала.

— Олівіє, доню, ти тут? — стривожений голос мами вчергове повертає мене до реальності.

— Тааак, тууут, — розтягую слова, наче намагаюсь придумати вірну відповідь. — Мамо, я тобі перетелефоную, добре?

Скидаю виклик досить нервовим жестом, навіть не дочекавшись реакції. І що мені тепер робити? Вкладаю телефон до сумочки й ставлю обидві руки на тумбу, в якій вмонтовано рукомийник, і знесилено опускаю голову. Вона мене з'їсть, коли дізнається, що Макс пішов. Ще й до Емми. Я вже уявляю собі цей монолог.

Зиркаю на годинник, намагаючись хоч приблизно порахувати, скільки часу я тут провела. Можливо, Нік уже давно поїхав додому, зрозумівши, що чекати доведеться довго. Може, взагалі подумав, що я втекла. Голосно зітхаю. Нехай думає, що хоче. Поправляю сорочку, підтягую джинси й швидким кроком прямую до виходу.

Всі мої думки зайняті майбутньою вечерею у батьків. Відчуття поразки з кожним кроком підточує мою впевненість. Може, я й справді нудна й нецікава? А натиск матері був лише претекстом? Насилу відмахуюся від цих думок. Олівіє, зберися!

Нік сидить за столиком, обличчям до мене, і вивчає меню. Мимоволі захоплююся рисами його обличчя. Темне, трохи розкуйовджене волосся, гострі вилиці, прямий ніс і виразні брови. Очі, глибокі й уважні, повільно переміщаються по сторінках. Цікаво, скільки разів він уже встиг ознайомитися з асортиментом, доки мене не було?

Аж раптом в моїй голові блискавицею зароджується безумна ідея. Ось він — ідеальний кандидат на роль хлопця! Мої очі ковзають нижче плечима й опускаються аж до химерних візерунків татуювань. Несвідомо прикушую губу. Чесно кажучи, Нік має набагато ефектніший вигляд, ніж Макс. Останній програє йому з гучним тріском.

Ну все, викликайте лікарів...

Нік підводить очі й ловить мій погляд. Відсахуюсь, почуваючись спійманою на злочині. Щоки миттю вкриваються легким рум'янцем. Насилу переборюю себе й прямую до столика. Плюхаюсь на м'який стілець і ставлю лікті на стіл, легко нахиляючись у бік Ніка.

Ні, Олівіє, ніхто не починає так розмову. Та він точно подумає, що ти психічно хвора. Якщо вже не думає...

До столика підходить офіціант, рятуючи мене й Ніка від дивних зізнань. Тааак, хлопцеві дійсно пощастило. Замовляю американо й чізкейк. Мій супутник обирає еспресо.

Як я його щойно назвала? Супутник? Може ще імена вашим спільним дітям обереш, мрійнице???

Ні, мій внутрішній критик — це просто суцільний жах...

— Кажи, — мовить хлопець, щойно офіціант віддаляється від нашого столика. — Що сталося?

Буденність, з якою він поставив запитання, накриває мене з головою й підіймає хвилю легкого роздратування.

— Ти так кажеш, ніби ми знайомі сто років, — пирхаю, роздивляючись свої нігті.

— Я бачив тебе замріяною, танцюючою й у розпачі. Що ще треба для близького знайомства? — сміється.

Підводжу очі й одразу ж шкодую, бо магнетичний вираз сталево-сірих очей притягує, проникає під шкіру й робить мої коліна ватними. Невже я так сильно хочу помститись Максові? Чи це все ж таки щось інше?

— Не зависай, — Нік клацає пальцями просто перед моїми очима, повертаючи до реальності. — Я знаю, що я класний. Але не варто це аж так відкрито показувати.

Стискаю губи в тонку лінію, відчуваючи, як у обличчя вдаряє гаряча хвиля.

— Ти завжди такий самовпевнений позер? — випалюю, перш ніж встигаю подумати.

Нік гучно видихає через ніс, наче намагається стримати сміх, у куточках його очей з'являються гусячі лапки. Мимоволі вкладаю пасмо волосся за вухо, трохи затримуючись, після чого торкаюсь пальцями шиї. Блиск в очах Ніка такий живий. Хочу відкритись йому... Розчинитись у цьому погляді. Розповісти про все, що сталося зі мною за ці кілька днів...

Цей магнетизм небезпечний, як крок у прірву. І я з жахом розумію, що тільки за — зробити його.

— Ну добре, давай інше питання, — відкидається на спинку стільця й окидує мене вивчаючим поглядом, наче я той експонат з музею. — Для чого мене шукала?

— Куртку хотіла віддати, — ціджу крізь зуби, він мене неймовірно дратує своєю невимушеною впевненістю.

— І для цього поїхала аж на промзону? — очі хлопця округлюються, а брови злегка здіймаються вгору від здивування. — Серйозно?

— Серйозно. Звикла бути відповідальною, — затихаю, бо до столика підходить офіціант із нашим замовленням.

Він ставить перед нами дві філіжанки запашної кави, ввічливо всміхається, після чого прямує до наступних відвідувачів.

— Боюсь спитати, як ти додумалася мене там шукати, — усміхається Нік.

— Маю власні методи, — опускаю очі вниз і підношу до вуст чашку, намагаючись приховати збентеження.

— То де куртка? — питає хлопець, беручи до рук свій напій.

— Вдома, — відповідаю. — Чи ти думаєш, що я її з собою ношу?Нік зводить плечима, продовжуючи мене розглядати.

Ні, він точно вважає, що зустрів прибульця. Бачили б ви цю задоволену міну.

— Взагалі-то, це не мій спосіб життя, — чомусь таки починаю виправдовуватись. — Я не ходжу по барах. І не п'ю. Просто так склалося. І якби ти не залишив мені свою куртку, я б тебе навіть не шукала.

Ображено підтискаю губи, сподіваючись, що він все ж таки змилується й відповість нормально.

— Ну добре, визнаю, що трохи перегнув, — Нік ставить чашку на тарільчик й нахиляється трохи ближче. — Що я можу зробити, щоб ти не сердилася?