15.

Олівія.

Мовчки розглядаю хлопця, вмить опускаючи очі нижче. Сьогодні на ньому чорна сорочка з рукавами, закатаними до ліктя. З-під тканини визирають візерунки татуювань, а я знову затримую свій погляд не там, де треба... От, як можна вже третю зустріч поспіль мати такий ідеальний вигляд? А я? Після такої «теплої» зустрічі з кавовим автоматом і колишнім, певно, можу викликати лише відразу. І хто з них двох бездушна машина, га?

Спогади про колишнього знову змушують мої очі наповнитися вологою. Та скільки ж можна вже?! Дратую сама себе. І всіх навколо. Певно, Нік уже в процесі розробки плану втечі якомога далі.

— Що сталося? — оксамитовий голос викликає розряд, що пробігає всім тілом від плечей аж до пальців ніг, млосно проникаючи під шкіру, заспокоює.

Нік сідає навпочіпки переді мною й уважно дивиться в мої очі. Скажіть мені хтось, чому я відчуваю зараз більше турботи, ніж за все своє життя?

— Тобі яка різниця? — буркочу замість хоча б базового виразу вдячності.

А хто вам сказав, що він не такий самий, як Макс? До того ж моя реакція на цього хлопця неабияк лякає. Досить з мене американських гірок!

— Ти завжди така зла, чи тільки в парні дні тижня? — на обличчі Ніка розпливається вже добре відома мені усмішка.

Не хочу, але мимоволі усміхаюсь у відповідь. Може, він взагалі маніяк якийсь. Маніяк-гіпнотизер.

— Чого ти хочеш? — торкаюся пальцями обличчя й починаю розмазувати сльози.

Нік обережно перехоплює мою руку й лагідно прибирає її.

— Не розмазуй, бо болітимуть, — мовить так, що серце мало не робить сальто.

Запах його парфумів повністю оволодіває органами чуття: насичений, теплий, з легкими деревними нотками та тонким відлунням спецій. Несильно прикушую губу. Так само пахла його куртка... Що мало не звела мене з розуму. Я точно маю якийсь пунктик на запахах, я завжди про це знала.

— Ходімо, вмиємося, — додає Нік, а я вже відчуваю себе розтопленим маргарином. — Заразом вип'ємо кави.

Він киває кудись у протилежний бік. Придивляюся й одразу розумію, що мова йде про кав'ярню, розташовану навпроти мого офіса.

Заходимо всередину, й мій ніс одразу вловлює аромат запашної випічки й хорошої кави. Живіт нагадує про себе тихим буркотінням. Ну так, сніданок я мала такий собі. Нік обережно торкається пальцями мого ліктя, скеровуючи в потрібний бік.

— Мені треба привести себе до ладу, — нервово прикушую губу, хлопець киває.

Вже збираюся розвернутися й почимчикувати до вбиральні, як згадую про пляму на джинсах. І що робити? Починаю потроху задкувати, дивно усміхаючись. Він бачив уже стільки моїх провалів, що має беззаперечний шанс мене добити.

На щастя, Нік повертає голову вбік, щось там привернуло його увагу. Блискавкою розвертаюся й несуся просто до вбиральні. Вже всередині швидко окидую приміщення поглядом. Нікого. Дежавю.

Відкручую кран і сполоскую обличчя холодною водою, радіючи, що не забула взяти з собою косметичку. Порпаюся в сумочці в її пошуках, після чого поправляю макіяж. Тепер хоч на людину схожа.

Окидую уважним поглядом сорочку. Та цю пляму від кави можна побачити за кілометр! Гучно зітхаю, згадуючи, скільки речей уже було зіпсовано через мою необережність, й витягую з сумочки серветки. І так знаю, що пляма залишиться, але варто хоча б спробувати.

У підсумку мені вдається зробити пляму менш видимою. Встаю напівоберти перед дзеркалом, намагаючись роздивитися джинси ззаду. Наче плями немає. В цей момент мій телефон розливається гучною мелодією.

Тягнуся за пристроєм. На екрані великими літерами висвічується: «Мамуся». Сподіваюся, що хоче повідомити мене, що презентацію перенесли на наступний рік. Або краще — десятиліття.

Відповідаю на виклик й затискаю телефон між плечем і вухом, поправляючи й розгладжуючи сорочку руками.

— Привіт, мамусю, — для чогось натягую ввічливу, але фальшиву усмішку.

Вона й так мене не бачить. Але автоматизм — то страшна річ.

— Олівіє, що з голосом??? — лунає стривожений голос мами. — Щось сталося?

В голові чомусь уявляю, як вона сплескує долонями, після чого торкається пальцями лоба.

— Та ні, все добре, — відповідаю, намагаючись надати голосу рівності. — Я в торговому центрі, тут зв'язок поганий.

Що-що, а роздути драму моя мама любить. Якби їй за це платили гроші — ми б уже були мільярдерами.

— Ти мене лякаєш, люба, — на якийсь момент у слухавці зависає пауза. — Ми з татом вчора про тебе весь вечір згадували. Не подобається мені, як ти виглядаєш на фотографіях. Обличчя якесь занадто худе.

Стискаю край сорочки пальцями й насилу стримуюсь від гучного видиху. Мама вчергове завела свою улюблену пісню. Довести їй зворотнє — нереальна справа.

— Тобі треба їсти більше домашньої їжі, — продовжує. — А то тільки й робиш, що по кафе ходиш. Та їжа ніколи не замінить приготованої вдома. Гадаєш, як я твого тата втримала?

— Мамо, чи можна, будь ласка, трохи ближче до справи? — намагаюся звучати якомога ввічливіше. — На мене чекають.

— Ааа, то ти зі своїм хлопцем, — голос матері наче мед. Вона навіть ігнорує той факт, що я щойно зробила не надто приємне для її вух зауваження. — Чудово. В такому разі не буду тебе затримувати, люба. Дзвоню тільки, щоб запросити вас на вечерю на ці вихідні. Ми маємо нарешті познайомитися!