14.

Олівія.

Завмираю, не в силах підвести очі. Може, в мене вже галюцинації почалися. З якого дива Макс такий милий? Після того, що відбулося в його квартирі... Хоча в чаті він теж поводився так, наче нічого й не було.

— Ліві, — кличе мене знову. — Подивись на мене.

Стискаю пальцями край рукомийника, в очах з'являються сльози. Бажання кинутися хлопцеві на шию просто величезне. Але я не можу. Не після зради. Я маю поставити крапку.

— В тебе совість є взагалі? — врешті розвертаюся й зіштовхуюся з поглядом горіхових очей.

В них я бачу тільки якусь дивну розслабленість і... Задоволення? Глибоко всередині миттєво підіймається хвиля роздратування. Так, Макс знає мене аж надто добре. І він упевнений, що я здамся. Але не сьогодні, коханий. Олівія вже не та.

— Сонечко, ти не так все зрозуміла, — в очах хлопця спалахує легка тривожність, і він робить крок до мене. — Дозволь мені все пояснити.

Складаю руки на грудях й насуплюю брови, готуючись до оборони.

— Занадто банально, Максе, — випльовую, а його рука м'яко торкається моєї.

Тілом одразу ж пробігає табун мурах. Я ще досі люблю його... Або просто звикла... Смикаюсь й роблю крок назад, упираючись у рукомийник. Неприємна волога одразу ж проникає крізь досить щільну тканину штанів. Клас, у мене тепер ще й на джинсах мокра пляма буде!

— Відійди, — ціджу крізь зуби. — Нам немає про що говорити. Все було абсолютно прозоро.

— Сонечко, я не винен. Після того, як ми поговорили, я ліг спати. Прокинувся від того, що хтось ходив по кімнаті. Розплющив очі, побачив твій халат. А потім вже прийшла ти, — скоромовкою вимовив Макс, зазираючи мені в очі. — Ну, що мені зробити, щоб ти повірила?

Замислююсь, перетравлюючи сказане. А що, якщо все дійсно було саме так, як він каже? Емма завжди була інтриганткою. Але я ніколи не думала, що це може обернутися проти мене.

Зморщую лоба, намагаючись пригадати, чи виявляла моя колишня подруга колись хоча б якісь ознаки надмірної симпатії до Макса. Важко сказати. Лише постійно його нахвалювала та наголошувала на тому, як мені пощастило. А ще й підкреслювала, коли тільки можна, що я недостатньо хороша для нього... Чи могло це бути ознакою?

— Ліві? — повертає мене до реальності голос Макса. — З тобою все добре? Я правда не знав, що то була вона. Я спав. А спросоння не одразу зрозумів, що то не ти. А потім вже прийшла ти.

Переводжу погляд на його обличчя. Очі хлопця «смикаються» на уламок секунди, наче хочуть втекти від допиту. В животі все стискається, не подобається мені це...

— Ти вже одужав? — питаю в лоб, згадавши про хворобу коханого.

— А?? — Макс округлює очі й навіть трохи відсовується назад. — В сен... Ааа! Та, напхався жарознижувальними, працювати ж комусь треба.

Зводжу брови й дивлюся на нього з ще більшою недовірою.

— Хіба в тебе не відпустка? — запитую, хоча й так знаю відповідь.

— Еее, шеф мені її скасував, — блискавично видає Макс. — Пів офісу на лікарняному, розумієш?

— Не розумію, — відповідаю сердито, відпихую хлопця рукою вбік й прямую до виходу.

Нахабна й відверта брехня сколихнула в мені уражене відчуття справедливості, миттєво протверезивши з солодкої пелени закоханості.

— Емма набагато розкутіша, ніж ти, — чую за спиною його голос й завмираю на місці, стискаючи кулаки.

Олівіє, не реагуй. Не дозволяй йому тебе зламати. Тримайся, дівчинко. Намагаюся себе підбадьорити, але марно. Слова Макса б'ють просто в серце.

— Я багато разів натякав тобі, що хотів би, щоб ти була більш дикою, сонечко, — глузливо додає.

Чому я стою? В очах знову збираються сльози. Просто зараз дуже хочеться, щоб хтось зацідив йому по обличчю. До речі, а чому б не зробити це самій?

Розвертаюся на підборах і рішуче прямую до колишнього. Сльози стікають по щоках, я вже не стримуюся. Макс дивиться на мене уважно, але мовчки. Підходжу ближче, дзвінкий звук смачного ляпаса розрізає секундну тишу. Колишній миттю хапається за щоку й дивиться на мене так, наче цукерку в нього відібрала. Треба тікати, доки не зареагував. Чесно кажучи, я навіть не уявляю, на що мені зараз очікувати. І це страшно.

Зриваюся з місця й вибігаю в коридор, мало не спіткнувшись. Сповільнюю крок і прямую одразу до кабінету колеги. Секретарка вмить окидає мене шокованим поглядом. Підходжу до її стола, відкриваю сумку й кладу документи на гладку поверхню.

— Можеш, будь ласка, вибачитись за мене перед нею, добре? Мені вже час йти, — мій голос тремтить від стресу.

— Олівіє, все добре? — питає жінка.

— Так, — відповідаю, як навчили. — Просто важкий день.

З цими словами виходжу з кабінету й прямую до ліфту. Заплакане обличчя, брудна сорочка, мокрі джинси... Добре, що хоча б не нафарбувалася так, як це зазвичай робить Емма… Олівіє, та скільки можна вже про неї згадувати!

Опинившись на вулиці, озираюся навколо, шукаючи, де б присісти, щоб привести себе до ладу. Погляд чіпляється за лавочку в кількох метрах від входу до будинку. Недовго думаючи, прямую туди.

Сідаю й витягую з сумки серветки, намагаюся відтерти пляму, попутно відволікаючись, щоб витерти сльози, що котяться й котяться. Дуже не хочеться викидати майже нову річ.