13.

Олівія.

Наступного дня прокидаюся в трохи ліпшому гуморі. Вчора, повернувшись додому, я поїла й одразу ж лягла спати. Крутилася десь із годину, не в змозі заснути. В голові крутилися все ті ж самі гіркі роздуми. Зрозумівши, що вони не відчепляться, просто випила снодійне й проспала аж до самого ранку. Навіть не пам'ятаю вже, коли я востаннє мала такий добрий сон.

Зиркаю на невеличкий електронний годинник, що стоїть на тумбі біля ліжка. П'ята сорок сім. Ще доволі рано. Але розумію, що поспати ще трохи все одно не вдасться. Ліниво встаю з ліжка й прямую до ванної кімнати.

Ти ба, навіть синці під очима зменшилися! Погладжую пальцями ніжну шкіру, дивуючись такому крутому ефекту. Ще кілька днів тому я була квітучою й свіжою, навіть не зважаючи на деякі проблеми зі сном. А вже сьогодні радію тому, що хоча б кола під очима вже не такі темні. Дожила...

Закінчивши з водними процедурами, прямую до кухні. Проходжу повз вітальню, і мій погляд чіпляється за ноутбук, котрий так і лишився на столику. Я його навіть не вимкнула. Змінюю курс і заходжу до кімнати. Підходжу ближче й сідаю навпочіпки, проводжу пальцями по сенсорній панелі. Екран оживає. Переді мною з'являється сторінка Ніка.

Може, варто було просто написати йому? Та ні, він би тоді міг відповісти, що не забиратиме куртку. І ми б не побачилися... Так, Олівіє, зупинися! Куди знову розігналася?

Вимикаю ноутбук і закриваю кришку. Докори сумління потихеньку роз'їдають мене зсередини. Як я можу думати про когось іншого, коли ще кілька днів тому мала хлопця? Хоч він і зрадив мені... Так, тоді був ключовий момент. Моє серце ніби застигло, коли я побачила Макса разом з Еммою... А «кохаю» враз перетворилося на «ненавиджу»... Боляче... І я не знаю, чи змогла б колись його пробачити. Хоча я дійсно хотіла б, щоб все це виявилося помилкою, щоб Макс прийшов просто зараз і все пояснив. Може, вона просто проходила повз і зайшла. Може, взагалі шукала мене.

Олівіє, що ти верзеш? Ще скажи, що в Емми халат такий самий, як у тебе, і що вона просто вирішила в ньому прийти.

Торкаюся рукою шиї й починаю масувати шкіру пальцями. Ніяк не можу позбутися звички шукати всьому виправдання. Вони точно вже зустрічаються давно. Тільки зараз це розумію. Затримки Макса на роботі, відсутність Емми в ті моменти, коли вона потрібна. Вони були разом. А потім він повертався і цілував мене. Машинально торкаюся губ пальцями. Це так гидко...

Заходжу на кухню й готую собі сніданок. Апетиту зовсім немає. Насилу змушую себе проковтнути хоча б яєчню. Такого зі мною ще ніколи не було. І це, чесно кажучи, лякає мене. Після сніданку складаю посуд до посудомийки та йду назад до вітальні.

Падаю на м'якеньку канапу й ховаю обличчя між подушок. Не так давно почалася моя відпустка, й ми з Максом мали стільки планів... А зараз в мене безліч вільного часу й пустка в серці.

Перевертаюся на спину, й мій погляд зачіпляється за книжкову полицю. Точно, я ж давно хотіла прочитати «Темно-синю акварель». Це історія про державу-утопію, розташовану в морі. Державу, яка не мала б існувати, але чомусь протрималась кілька десятиріч. У цієї історії немає хепіенду. Чудово пасує до мого стану.

Поступово занурююся в читання. На диво, вихор думок вщухає, нарешті даючи мені хоч трохи свободи. Не зчуваюся, як проводжу за книгою добрячих півтори години. До реальності мене повертає будильник.

Тягнуся за телефоном, намагаючись згадати, чому я взагалі його встановила. На екрані світиться сповіщення. Точно! Я ж маю сьогодні віддати документи колезі.

Підхоплююся з канапи й швидко прямую до спальні. На щастя, часу до зустрічі ще достатньо. Подумки хвалю себе за те, що все ж таки встановила сповіщення. Відкриваю шафу й окидую свій гардероб швидким поглядом. Так і тягне на щось сіре й непоказне...

Олівіє, так не можна... Зберися!

Нарешті мій вибір падає на рожево-чорну сорочку в клітинку й джинси-скінні. Перевдягаюся й прямую до ванної кімнати, де наношу легкий макіяж, не забувши замазати темні кола під очима консилером. В принципі, я готова.

Виходжу на вулицю й повільно плетуся до зупинки. Погода чудова, але мій настрій це не рятує. Навіть не уявляю, як повідомлю маму про те, що знайомство з моїм хлопцем відміняється... А може сказати їй, що ми полетіли кудись відпочивати? Знаючи маму, вона буде випитувати місце, а потім ще й приїде туди. Погана ідея.

Дивом встигаю на автобус і вже за пів години опиняюся біля бізнес-центру. Стискаю губи, Емма теж може бути тут. Не впевнена, що хочу її зараз бачити. Машинально поправляю одяг і заходжу всередину.

Піднімаюся на ліфті на потрібний поверх. Секретарка сповіщає мене про те, що колеги ще немає на місці. Зітхаю й сідаю на канапу для відвідувачів. Хочеться якнайшвидше втекти з цього місця. Так, мені все одно доведеться повернутися до роботи після відпустки. Але я хоча б матиму час на відновлення.

Мою увагу привертає автомат з кавою. Вранці я так і не випила чашку улюбленого напою, бо він просто закінчився. Ковтаю слину, продовжуючи витріщатися на заповітну машину. Знаючи колегу, я цілком встигну насолодитися стаканчиком.

Підходжу ближче і натискаю кілька кнопок. Автомат видає досить дивний звук, після чого з нього на всі боки розлітаються гарячі бризки. Вскрикую і відскакую вбік. У цей же момент з-за дверей з'являється перелякана голова секретарки.

— Оу, вибач, Лів, — мовить вона. — Забула повісити табличку, що автомат поламався. Крім тебе майже ніхто й не п'є тут каву.

Гучно зітхаю, роздивляючись сорочку. Що ж, можливо, мені ще вдасться її врятувати.

— Скажеш Ліні, що я зараз повернуся, добре? — питаю, після чого виходжу в коридор і прямую до вбиральні.

Відкручую кран й намочую невеличкий шматочок паперової серветки, починаю відтирати пляму. В цей момент за моєю спиною лунає ляскіт дверей, після чого чиїсь впевнені кроки.

— Ліві, сонечко, ось ти де, — чую такий рідний голос. — Давай поговоримо, будь ласка.