12.

Нік.

Паркуюся біля гаражів й вимикаю фари. Надворі вже темніє, ще трохи, й тут взагалі не буде нічого видно. Кілька секунд сиджу в автівці, вивчаючи обстановку. Якось тут тихо для такої пори.

Вже збираюся вибратися з салону, як мій телефон починає вібрувати, сповіщуючи про вхідний виклик. Кидаю погляд на екран й закочую очі. Керівництво... Як завжди вчасно. Гучно видихаю й натискаю на зелену слухавку.

— Сондер. Слухаю, — кидаю коротко, продовжуючи уважно стежити очима за ситуацією навколо.

— Ніку, ти знову не взяв із собою напарника? — в голосі шефа лунають нотки роздратування. — Невже ти дійсно не розумієш, що не можеш завжди поратися зі всім самотужки?

— Я його брав, — відповідаю, хитро усміхаючись. — Але він так довго збирався, що довелося їхати самому. Доганяє десь, напевно.

— Знову ти зі своїми жартами, — чоловік вже закипає. Якось швидко він сьогодні. — Ти знову не повідомив свого напарника про деталі справи. Він абсолютно нічого не знає.

— Це його проблеми, капітане, — не втримуюся від шпильки.

— Добре, Ніку, чому ти його не повідомив? — швидко міняє тактику шеф.

— Бо це просте завдання, — пояснюю. — Звичайна зустріч з інформатором. Я його знаю, він мене знає. Мені не потрібна тут група підтримки, яка розлякає всіх навколо. А тепер хочу вибачитись, але мені час йти виконувати свою роботу. Доки всі дійсно не розбіглися.

Скидаю виклик й барвисто уявляю, як шеф відкидає телефон й бурмотить собі під ніс щось на кшталт: «Потім ще поговоримо». До нього неможливо донести, що під час виконання такого простого завдання мені не потрібен баласт у вигляді напарника. Я не з тих, хто гратиметься у доброго й злого поліцейського. Занадто пафосно.

Врешті вибираюся з салону й прямую вперед протоптаною стежкою. Завертаю за однією з низьких похилих будівель й одразу помічаю світло вдалині. Чекає, молодець...

Підходжу ближче, обриси починають складатися в цілісну картину. Старий знайомий сидить до мене спиною на складаному стільці і щось завзято перебирає в руках. З гаражу виступає капот його автівки. Роззираюся навколо, більше нікого поруч.

— Знову за старе, Алексе? — гучно вимовляю і вмить опиняюся просто перед ним.

Алекс вмить випускає з рук якийсь пакунок й заганяє його ногою під стілець.

— Та яке старе, Сондере? — чоловік різко підводиться з місця й виструнчується, добре бачу, що намагається закрити собою щось, що до цього тримав у руках.

— А там у тебе що? — питаю, киваючи на стілець.

— Та нічого такого, до справи не відноситься, — видає швидко й нервово.

Вдивляюсь у його обличчя, намагаючись знайти якусь підказку, але марно. Темні сонцезахисні окуляри досить вдало маскують прояви будь-яких емоцій.

— Тобі як, не темно? — питаю з легкою насмішкою.

Алекс вмить знімає окуляри й, трохи покрутивши в руках, чіпляє на голову.

— Це мій особистий стиль, — відпирає з чималою долею гордості в голосі.

— А під стільцем що? — знову питаю, не даючи йому звести мене з тропу.

— Та нічого особливого, — махає рукою й зіштовхується зі мною поглядом. — Інколи я шкодую, що такі, як ти, йдуть саме в поліцію.

Важко зітхає й нахиляється до пакунка. Застигаю, уважно стежачи за кожним його рухом. Алекс, звісно, трохи боягуз. Але в моїй роботі нічого не можна виключати.

— Доньці купив, — демонструє мені рожевий пухнастий обруч з котячими вушками, аркуш з наліпками й щось, схоже на хвіст. — В неї день народження сьогодні.

— Точно доньці? — пирскаю, не стримуючи емоцій. Алекс і батьківська турбота — це дві різні речі. — А чого так пізно?

— Бо тільки згадав. Точніше, колишня нагадала, — опускає очі й кладе пакунок на стілець. — Що хотів?

— Дізнався, що я просив? — повертаюся до справи, усмішка враз зникає з мого обличчя.

— Так, — мовить, хитро усміхаючись. — Але, Нік, ти ж розумієш, що я йду на чималий ризик, чи не так? А в мене дитина. Можна якось фінансово віддячити.

— Якось фінансово? — перепитую, після чого підходжу до його автівки й зазираю до салону.

Відкриваю бардачок, всередині лежить кілька коштовних прикрас. Підчіпляю одне з намист пальцем й демонструю інформаторові.

— А це дружині купив? — питаю.

— Т-т-таааак, — досить непевно відповідає Алекс.

— А якщо перевірю? — продовжую.

Чоловік мовчить, хоча я й так знаю правильну відповідь.

— Конфіскую, — кажу, витягуючи з внутрішньої кишені куртки одноразові рукавички й пакет. — А завтра чекаю на тебе у відділку.

Складаю здобич й виходжу з гаражу. Інформатор дивиться на мене з легким обуренням.

— На, тримай, — передає мені доволі об'ємний блокнот. — Те, що ти просив. Безкоштовно.

— Дякую, Алексе, — беру річ й ховаю до куртки. — Допомога поліції завжди вітається.

— До речі, Сондере, — питає Алекс. — А де ти таку кралю взяв?

— Ти про що? — підводжу брови, не розуміючи, про що мова.

— Та приходила сьогодні тут одна. Сказала, що твоя дівчина. Гарна. Аж заздрю. Чи то не твоя дівка, га, Сондере?

— Оце точно не твоя справа, — в моєму голосі лунають металеві нотки. — Завтра у відділку.

З цими словами розвертаюся й прямую геть звідси. В думках виринає образ лише одної дівчини. Невже це дійсно була вона? І чого мене шукала? Та навіщо сказала, що вона моя дівчина? Питань більше, ніж відповідей...

Глибоко всередині ловлю себе на думці, що хотів би з нею зустрітися, пізнати трохи ближче. Швидко хитаю головою з боку на бік, намагаючись прогнати такі думки. В мене й без неї достатньо проблем. А цей блакитноокий вихор, я впевнений, мені їх може тільки додати.

Усміхаюся, як підліток. Можливо, така як вона — дійсно цього варта.