11.

Олівія.

Зупиняюся і буквально таки застигаю на місці, не наважуючись розвернутися. Усередині все стискається в тугий клубок. Голос для мене незнайомий, трохи глузливий, із натяком на недобру цікавість. Не грубий, але й зовсім не дружній.

Просто не показуй страху. Не повертайся різко. Дихай.

Все ж таки знаходжу в собі сили і повільно розвертаюся. Одразу ж бачу перед собою незнайомого чоловіка. Високий, міцно складений, у темному спортивному костюмі з капюшоном. На обличчі — великі сонцезахисні окуляри, які мають тут дещо недоречний вигляд, зважаючи на похмуре небо. Певно, бандит якийсь...

Вітаю, Олівіє, начиталась коментарів, молодець. Ще запитай у нього, чи то не його «ДівчинкаГангстера»...

— Загубилася? — з удаваним співчуттям запитує незнайомець. — Чи принца шукаєш?

— Не загубилася, — відповідаю, намагаючись надати голосу впевненості. — Чекаю на хлопця.

— Тут? — чоловік скептично підводить одну брову.

— Він у мене романтик, — злітає з язика перше, що спадає на думку.

Давай, скажи ще щось гірше... Внутрішній критик захоплено плескає в долоні. А таргани... Таргани вже розбіглися давно, хто куди. І про що я тільки думаю в таку мить?

— То я, може, з тобою почекаю? — незнайомець робить крок вперед.

Інстинктивно відступаю. Рука сама сягає до сумки й міцно стискає балончик, який завбачливо приготувала ще в автобусі. Пальці тремтять... Якщо так буде і далі, то я просто не зможу натиснути на кнопку. Ото буде весело.

— А як звати твого хлопця? — глузливо цікавиться незнайомець, і в його голосі вже чітко відчувається насмішка.

Це що, тут у них у всіх такий стиль спілкування?

Різко витягую балончик і скеровую його просто в обличчя чоловікові.

— Не підходь! — голос зривається, перетворюючись на надривний писк.

Серце б'ється так гучно, що здається, зараз зомлію. Долоні вмить пітніють. Стискаю пальці ще сильніше, щоб не випустити ненароком свою останню надію.

— То як його звати? — знову запитує той, уважно за мною спостерігаючи.

— Нік! — вигукую. — Нік Сондер!

Чудово. Тепер у нього буде додатковий привід, щоб кепкувати з мене...

Але може й не дарма. Бо ім'я Ніка чомусь діє на бандита вкрай несподівано. Чоловік вмить скисає і навіть знімає окуляри.

— Сондер?.. — протягує він із виразом здивування. — Отакої… Вирішив зрадити своїм принципам? Хоча...

Хижий погляд повільно ковзає моїм тілом, вивчаючи кожну деталь. Одразу ж відчуваю, як до щік приливає кров, але не зрушую з місця.

— Заради такої, як ти… — промовляє агресивний незнайомець, майже з насолодою розтягуючи слова. — Я б теж змінив правила.

На кілька хвилин між нами западає тиша. Схоже, він вагається. Певно, думає, чи варто вірити мені на слово. Чудово, Олівіє, ти знайшла чоловіка, який знає Ніка, але тепер точно не можеш його розпитати. Бо це виглядатиме дивно, правда ж?

Не зводжу очей з незнайомця. Його щелепа напружується, а погляд стає холоднішим. Цікаво, а в яких відносинах він з Ніком?

— Ну добре, крихітко, — мовить, пропалюючи мене до кісток. — Побачимося. Передавай привіт Сондерові.

З цими словами чоловік проходить повз, вчергове мене лякаючи. Смикаюся й інстинктивно затискаю балончик пальцями. В поставі бандита проблискує щось таке, що дає зрозуміти, він ще не поставив крапку.

Ще кілька секунд стою нерухомо, стежачи, як фігура незнайомця розчиняється за рядами гаражів. І тільки коли він остаточно зникає з поля зору, рвучко розвертаюся й кидаюся навтьоки.

Паніка охоплює мене з головою. В грудях стискається так сильно, що здається, ще трохи, і я задихнуся. Хочеться кричати, кликати на допомогу, але я знаю, це лише приверне ще більше небажаної уваги.

Нарешті дістаюся зупинки й падаю на не надто чисту лавку. Підводжу очі вгору, на електронному табло безжальні сорок дві хвилини до наступного автобуса. Озираюся навколо — ні душі. Вітер носить порожні пластикові пакети дорогою, що веде від промзони. Кожен шурхіт змушує серце підстрибувати в грудях. Я впевнена: той чоловік не залишить це просто так.

А що, якщо і Нік тут зараз з'явиться? На чий бік він стане, коли почує цю історію? Звісно ж, що не на твій, Олівіє.

В очах виступають сльози. Страх, сором, злість на себе саму, все перемішується в грудях.

Не вагаючись більше ні секунди, витягую телефон і відкриваю застосунок таксі. Зараз мені байдуже, скільки доведеться платити. Навіть якщо потім знову доведеться просити гроші у татка, головне зараз просто втекти.

На щастя, неподалік знаходяться аж два автомобілі таксі. І в одному з них за кермом жінка. Нашвидкуруч витираю сльози руками і натискаю на кнопку «Підтвердити».

Швидше б додому… подалі від усього цього. Врешті-решт, він теж… такий самий…

Дорогою починає падати. Притуляюся до скла, меланхолічно спостерігаючи, як дощові краплі стікають гладкою поверхнею. Це неабияк влучно підкреслює й без того сумний настрій.

Події вчорашнього дня знову виходять на перший план. Брехня Макса. Зрада з боку найкращої подруги. Знову відчуваю себе нічого не вартою. В голові лунають часті зауваження від Емми щодо мого зовнішнього вигляду. Закриваю обличчя руками, намагаючись сховатися від власних думок. Але це не так просто. Ще через якусь мить починаю картати себе за те, що мене кинув хлопець, з котрим я досить довго була у відносинах. А на наступний день вже всі мої думки зайняті іншим. Хіба це нормально?