10.

Олівія.

Моя уява розгулюється на повну. Одна думка змінює іншу: тривожна, дивна, безглузда. І саме в цей момент в голові спливає знайомий мамин голос:

«Олівіє, тобі треба працювати над впевненістю в собі. Інакше всіх чоловіків розберуть, доки ти будеш очима кліпати і у ввічливостях тонути».

Скільки себе пам'ятаю, ці слова завжди дратували мене. Але тепер, саме в цю мить, видаються надзвичайно доречними.

Черговий допис повертає мене до реальності. Згори, над самою світлиною бачу два слова: «Імперія ночі». Це вже п'ята фотографія з тієї ж самої локації. Гортаю далі. Наступна світлина має приписку: «Метал». Забиваю першу назву в пошуковик. Першим результатом відкривається мапа зі шпилькою в районі колишньої промзони. Натискаю туди, й на екрані вмить з'являються барвисті фото. «Імперія ночі — клуб для обраних» — неонові літери аж кричать у мене в голові.

Гм-м, ніколи не чула про такий клуб... Олівіє, ти взагалі про ніякий не чула, окрім «Оксамиту...» Й то тебе туди Емма затягнула.

Роблю глибокий вдих, бо до очей підступають зрадницькі сльози. Я маю бути сильнішою, але поки що розклеююся від кожної згадки. Подруга... Просте слово, сім літер. А скільки сенсу... Так, щось мене знову не туди несе.

Продовжую розглядати фото. Бажання піти туди самій зменшується з кожним кліком. З тим, як я вмію знаходити пригоди... А втім, я ж можу туди зазирнути вдень, правда? Просто спитати.

Згортаю мапу і швидко переглядаю наступні результати. Одне з посилань веде на місцевий форум:

«Імперія — це реально популярний клуб, дівчата... туди краще не ходити... шукаєш пригод».

Загадкові уривки тексту приманюють мене, як магніт. Починаю шукати це повідомлення, швидко прогортуючи стрічку коментарів. Ага, ось воно:

«Імперія — це реально популярний клуб, дівчата. Відомий тим, що... туди краще не ходити, ха-ха. Якщо тільки не шукаєш пригод».

І нікнейм: «ДівчинкаГангстера». Схоже, що звичайним дівчатам туди дійсно краще не ходити. Мабуть, просто розміщу оголошення про куртку...

Хоча, кого я обманюю? Мій мозок уже із вражаючою швидкістю вигадує план дій. Я тільки підійду до цієї Імперії. Просто подивитися.

І на кого я тільки перетворююся?..

Гортаю далі, все ще сподіваючись знайти якесь більш природне для мене місце. Затишну кав'ярню якусь, наприклад. Або бібліотеку. Цікаво, а гарячі хлопці з татуюваннями взагалі бувають у якихось безпечних місцях?

Раптом натикаюсь на фотки з гаражного комплексу. Нік і ще двоє хлопців позують на фоні спортивних автівок. Одразу ж впізнаю одну з них, на якій ми їхали з бару. На задньому фоні на стіні красується напис-графіті: «Шини-життя». Забиваю його в пошуковик і одразу знаходжу потрібне місце.

Кидаю погляд на годинник, маю всі шанси встигнути з'їздити туди ще до того, як стемніє. Перевдягаюся в джинси й светр, хапаю сумку з курткою й виходжу на вулицю. Одразу ж вдихаю на повні груди. Надворі сонячно, хоча весняне небо вже затягують легкі хмари.

Промзона, це місце не з мого світу: далека, інша, не надто безпечна. Там немає лавочок із квітами, охайних продуктових, знайомих сусідів із собаками. Але щось у цих думках все одно змушує мене йти далі.

Швидко дістаюся зупинки. Потрібний автобус уже стоїть на місці. Двері відкриті, водій з явною нудьгою на обличчі дивиться в телефон. Не дозволяю собі вагатися, заходжу всередину. Я вже остаточно вирішила: їду. Просто подивлюся. Можливо, розвернуся ще до того, як знайду хоч щось.

За кілька хвилин автобус рушає з місця. Людей в салоні багато, хоча це абсолютно не допомагає. Час від часу ловлю себе на тому, що закусую губу. В голові крутяться уривки спогадів. Бар. Його голос. Куртка. Пам'ятаю, як Нік ніс мене... Але не пам'ятаю, що було у квартирі. Я так швидко заснула... А що, якщо він просто залишив мене і пішов? Чи... ні, Нік укрив мене... А чи було щось далі? Ця думка трохи лякає мене.

Автобус гойдається на поворотах. З кожною зупинкою людей стає все менше. Коли до кінцевої лишається всього чотири зупинки, салон уже напівпорожній.

Хвилювання щільно стискає груди. Витягую телефон і вбиваю в пошук назву гаражного комплексу. Перше ж посилання — «Рейд поліції: вилучено заборонені предмети». Наступне — «Гучний конфлікт під час заїзду». Весело. Гарне місце вибрала...

Враз згадую, що в моїй сумці є перцевий балончик. Маленький, але колись він уже врятував мене від настирливого «героя» на зупинці. Запускаю руку у сумку й намацую пластиковий корпус, перекладаю засіб самозахисту трохи ближче до себе.

Автобус нарешті гальмує на потрібній зупинці. Виходжу на гарячий, залитий денним сонцем тротуар. Ні вітру, ні особливих звуків, лише глухе бурчання моторів десь вдалині.

Гаражний комплекс знаходиться трохи далі, за сітчастим парканом і рядами низьких будівель, що колись, напевно, слугували майстернями. Якийсь час тому тут було активне життя, а тепер усе здається застиглим.

Територія виглядає порожньою. Будка охорони стоїть напіврозвалена, вікна вибиті, шлагбаум висить набік, наче його хтось спеціально зламав.

Досі не розумію, навіщо я сюди приїхала?

Проходжу крізь заіржавілу браму, нервово озираючись навколо. Попереду ряди гаражів. Деякі мають нові, дорогі замки, ці явно використовуються. Інші ж зачинені на скручений дріт або навіть відкриті навстіж.