9.

Олівія.

Вирішивши подумати про стратегію розмови з матір'ю трохи пізніше, обережно кладу куртку до сумки й вирушаю на пошуки свого рятівника.

Рятівника? Ха. Якби не в'язувалася в такі ситуації, то не треба було б тебе рятувати, Олівіє. Ну так, куди ж без єхидного внутрішнього критика?

Ця думка знову піднімає загальний рівень стресу до майже критичної відмітки. А нічого, що це перший такий випадок за все життя? Олівіє, ти ж чудово знаєш, що ніколи раніше не робила нічого подібного? Не знаю, нащо я себе про це запитую... Що ж, сьогодні докори сумління атакують мене з потрійною силою.

Вийшовши на вулицю, зупиняюся і озираюся. Розумію тільки одне: я абсолютно не знаю, де шукати Ніка. Можна було б, звісно, повернутися до бару. Але від однієї тільки думки про це скручує живіт.

Підходжу до дитячої гойдалки у дворі, сідаю і розглядаюся довкола. Сонце злегка пробивається крізь хмари, але на душі абсолютно похмуро.

А якщо він маніяк? Може, чатує десь біля під'їзду?

Кидаю швидкий погляд у бік будинку — нікого. Чудово ж розумію, що не треба аж так довіряти першому-ліпшому незнайомцю... Навіть, якщо він має татуювання. Це завжди було моєю слабкістю. І це може прозвучати трохи дивно, враховуючи той факт, що у Макса немає жодного малюнка на тілі.

Щоб не з'їхати з глузду остаточно, витягую телефон і заходжу до «Оніми» — популярної соцмережі, де життя виглядає як суцільна реклама щастя: усмішки, фільтри, любов до кави й трохи драм, влаштованих для лайків.

Вводжу в пошук: "Нік". Пальці самі завмирають над екраном, а в голові проноситься наша перша зустріч. Голосно зітхаю.

А далі що? Прізвище? Місто? Фільтр "красиві татуйовані рятівники"?

Раптом згадую, що той чоловік з автівки звернувся до Ніка не зовсім звично. Несильно ляскаю себе рукою по лобі. Це ж я ще мало не сіла до невідомо чийого автомобіля.

Силою примушую себе зосередитися. Було якесь ім'я: чи то прізвисько, чи то прізвище… Здається, починалося на «Со».

Со... Сомбреро? Соул? Сокол?

Думки скачуть, як ненормальні. Може, тепер завжди ходити з диктофоном? І відеокамерою на лобі. Й то мене це не врятує.

Раптом згадую, як колись спритно вирахувала нову дівчину колишнього подруги лише за декількома дописами. Нікуди не дінешся від цих колишніх.

Різко підводжуся й прямую у бік будинку. Для більш серйозного пошуку мені знадобиться ноутбук. Швидко підіймаюся сходами, намацуючи в сумочці ключ. У серці теплиться надія... І якась тривога.

Уявляю собі, якби треба було замовити пошук Ніка якому-небудь хакерові, і вперше за майже добу щиро усміхаюся. Як би я в такому разі пояснила, кого і навіщо шукаю?

Ну, скажімо... Це мій... новий знайомий. І мені треба з ним... подякувати. І ще дещо з'ясувати. Чесно. Все культурно. Тааак, мене б розкрили в дві секунди. Але навіть ця версія краща за правду про те, що моє життя перетворилося на дешеву мелодраму з соцмереж.

Заходжу до квартири й ставлю сумку на комод. Скидаю взуття й прямую до вітальні, там беру з невеличкого столика ноутбук і сідаю з ним у крісло.

Алгоритм дій записаний у мене в окремому файлі. Ще з того разу. І зараз я неймовірно щаслива, що все ж таки тоді його зберегла. Нашвидкуруч створюю новий акаунт з фальшивими даними й беруся до пошуку.

— Тааак... Ім'я — Нік. Прізвище: «Со» і будь-яка кількість літер, — бурмочу собі під ніс. — Місто... лишаємо наше. Вік...

Скільки ж йому років? Хоч приблизно? Гм, думаю, він старший за мене. Ну, може, років тридцять плюс-мінус.

Задаю діапазон і натискаю на кнопку пошуку. На екрані вмить з'являється напис:

«Знайдено 16 акаунтів».

— О, не так і багато, — вигукую з ледь прихованою радістю, після чого скептично закочую очі.

Схоже, що мені дійсно скоро знадобиться психіатр...

Майже момент істини. Починаю скролити тремтячими пальцями. Перший акаунт — не той. Другий — незнайоме обличчя. Третій — взагалі дитина.

Серце починає калатати все швидше. В голові все геть перемішалося: вчорашня плутанина, запах його парфумів і цей крихкий шанс...

П'ятий. Сьомий. Дев'ятий... В очах аж мерехтить від різноманітності прізвищ. І жодне не повторюється. Може, його й немає тут зовсім...

Швидко проглядаю ще десять акаунтів. Нікого навіть схожого. І тут, на одинадцятому, моє серце пропускає удар. Це він — Нік Сондер!

— Попався, — тріумфально посміхаюся й відкриваю сторінку хлопця у новій вкладці. Лишається тільки знайти місця, в яких він найчастіше буває. На сторінці Ніка ціла купа фоток, тож з цим не повинно виникнути проблем. Спочатку прогортую всю галерею, сподіваючись натрапити на щось знайоме. А вже потім відкриваю найперше фото й читаю опис. Серце гупає так голосно, що здається, його чують навіть сусіди.

А що, як Нік подумає, що я його переслідую?.. Може, він зовсім не хоче свою куртку назад… особливо після того, як я…

Закушую губу, нервово вивчаючи дописи. Нік і так прийняв мене за несерйозну гуляку. А тут я знову з'явлюся в його житті. Скажу: «Привіт, емм, я тут весь інтернет перевернула догори дриґом, доки тебе шукала. До речі, ось твоя куртка, дякую за допомогу».