8.

Олівія.

Спогади знову закручують мене у вихорі. Згадую і побачену вчора картину: коханий хлопець, найкраща подруга. Двоє людей, від яких я в останню чергу очікувала на зраду. Згадую й бар. І цього неймовірно ефектного татуйованого незнайомця.

Як же його звати? Задумливо потираю підборіддя, намагаючись пригадати. А, точно! Нік.

Раптом згадую, як міцні чоловічі руки легко підхопили мене в повітря... Досі не розумію, як я таке дозволила... Різко хитаю головою в бажанні викинути все з пам'яті. Болісний спазм у скронях змушує мене скривитися й вгризти себе в язик. Заплющую очі й тихо стогну. Цей день обіцяє бути не менш виснажливим, ніж вчорашній.

Сніданок хоча б трохи повертає мене до норми. На щастя, в холодильнику ще залишилося щось їстівне, добре, що завчасно закупила продукти на тиждень. Та навіть теплий тост і міцна кава не можуть заглушити розбурханий вихор. Увесь час продовжую думати про Ніка.

Хто він? І чому допоміг?

Роблю великий ковток кави, наче напій має якимось магічним чином відновити спогади. В голові лунають слова хлопця про те, що йому більше до душі серйозні дівчата, які не шукають пригод на свою голову.

Настрій миттєво падає ще нижче, якщо це взагалі можливо. Уявляю, як він вчора на мене дивився. Напевно, з неабиякою долею зневаги. Мабуть, вирішив, що я — чергова легковажна дівчина, яка не знає міри.

Та й яка, власне, різниця, що він там вважає? Зморщую ніс й відставляю чашку. Але думки про Ніка не відпускають. Щось в ньому є. Щось... небезпечне, але водночас таке, що чіпляє. І саме це мене дратує.

Ні. Такий, як він, точно має табун шанувальниць. Не варто йому довіряти.

Впертість спалахує з новою силою. Збираю волосся в недбалий пучок, одним ковтком допиваю каву і рішуче встаю з-за столу. Вирішую, що досить цього марного прокручування. Якщо вже влипла в цю історію, то треба дійти до кінця.

Знеболювальне нарешті почало діяти. А може, то й кава внесла свій вклад. Повертаюся до кімнати, очі одразу ж зачіпляються за куртку Ніка, що валяється просто на підлозі. Машинально піднімаю річ і, не зовсім усвідомлюючи навіщо, підношу до обличчя.

Запах вдаряє у саме серце, насичений, теплий, з легкими деревними нотами та тонким відлунням спецій. Наче щось знайоме й незнайоме водночас. Цей аромат... Він такий… живий. У ньому відчувається сила, спокій і щось невловиме, наче обіцянка безпеки.

Завмираю з курткою біля обличчя, заплющивши очі. Все тіло накриває хвиля змішаних емоцій: сором за вчорашнє, вдячність, дивна ніжність і щось ще... Щемке, невизначене. Щось у грудях стискається. І не від болю, а від потреби... Зрозуміти.

Зітхаю й обережно кладу куртку на спинку стільця. Але аромат ще довго не відпускає, ні з пальців, ні з думок.

Добре, я ж маю хоча б повернути йому куртку, правда? Ця думка обережна, як перший крок по лезу ножа. А, ще пояснити, що я зазвичай так не поводжуся...

Знову зітхаю. Саме усвідомлення того, що я збираюся виправдовуватися перед малознайомим хлопцем, неприємно лоскоче самолюбство. Але чомусь не хочеться, щоб Нік думав про мене гірше, ніж є насправді.

І чого це його думка має мене бентежити? Цей самовпевнений нахаба мене дратує!

Повернувшись назад до реальності, відчиняю шафу й окидую поглядом свій скромний гардероб. Джинси і зручний в'язаний светр, щось просте й комфортне, щоб хоч трохи огорнути себе спокоєм. Лише тоді зважуюсь нарешті взяти до рук телефон.

Кілька нових повідомлень, останнє з яких було три години тому. Від мами. З нього і вирішую почати.

«Мамуся: Ти ж не забула про презентацію батька, правда?»

Втомленно видихаю. Мати, як зазвичай, на своїй хвилі. Відправляю коротке «Не забула» і подумки відмічаю цей діалог галочкою.

Наступне повідомлення змушує серце пропустити удар. Емма. На екрані висвітлюється тільки одне слово: «нудна». Тремтячими пальцями відкриваю чат, абсолютно не впевнена, чи дійсно хочу це побачити.

«Бесті: Ну, я не думала, що ти дізнаєшся про це так швидко.

Хоча це все одно б закінчилося саме так.

Я ж багато разів казала тобі

що

ти

нудна»

З очей бризкають сльози. Ця дивна звичка Емми писати по одному слову в повідомленні вже давно мене дратує. І вже колишня подруга про це чудово знає. Тож час перейменувати її. Назавжди.

Картина вчорашнього вечора знову спалахує перед очима, як відкрита рана, що ще не встигла навіть покритися кіркою. Я довіряла Еммі. Їй завжди так щиро подобався Макс. Але ж як подрузі.

Очевидно, ні.

Судомно ковтаю повітря, наче хтось із силою вдарив мене в живіт, і відкриваю наступний чат.

«Макс: Я не винуватий, сонечко. Вона сама, чесно-чесно. Я думав, що то ти.

Ну сама подумай, для чого комусь вдягати твій халат.

Олівіє?»

Блокую екран телефону одним жестом і беруся рукою за голову. Невже Макс і правда думав, що я в це повірю? Ще б написав щось про темряву... Хоча, згадуючи попередні дивні виправдовування хлопця, це ще виглядає більш-менш нормальним. Але постає питання, чи нормальна я, якщо досі дозволяла йому так себе трактувати?