7.

Олівія.

Вдивляюся в хлопця, оцінюючи кожну деталь. Високий, кремезний, з широкими плечима. Його руки вкривають щільні татуювання. Гадаю, що кожне з них точно має власну історію. Біла футболка лише виразніше підкреслює рівну засмагу. В руках він тримає чорну спортивну куртку. На обличчі — спокійна впевненість, без жодного натяку на агресію.

На думку спадає, що він має вигляд людини, яка вже неодноразово стояла на межі дозволеного й забороненого. Не хуліган, ні. Скоріше той, хто вже бачив достатньо у житті, щоби більше нічого не боятися.

Ото закрутила! Може, в письменники податися?

Дивна річ, але новий знайомий мене зовсім не лякав. Навпаки, від його уважного погляду щось ледь помітно защеміло всередині. Чому мені хочеться довіритись йому?.. Та годі, Олівіє, це тільки стрес. І все ж серце, попри всі застереження розуму, вловлює інший ритм. Якесь тихе, тепле передчуття, що він — не просто випадковий знайомий.

Чомусь тільки зараз помічаю, як на вулиці холодно. Тіло починає зрадницьки тремтіти.

— Можеш просто трохи помовчати й сісти до машини? — спокійно мовить Нік (здається, його так бармен назвав), накидуючи мені на плечі свою куртку. — Ходімо.

Все ж таки вирішую не пручатися. Доволі спритно просовую руки в рукава і застібаю блискавку до половини. Нік бере мене за руку й веде на парковку, де на нас чекає спортивна дводверна автівка чорного кольору.

— Сідай, — мовить хлопець, відчиняючи дверцята з боку пасажира.

Слухняно вмощуюсь на пасажирське сидіння, а Нік сідає на місце водія.

— Слухай, а ти не боїшся, що мене знудить просто в твоїй машині? — хитро запитую, вдивляючись в його обличчя.

— Не боюся, — коротко кидає хлопець. — Автомийки ще ніхто не скасовував. До того ж, ти не пила. Де ти живеш?

— Якщо що, то в гості я тебе не кликала, — зауважую, і в моїй голові з тріумфом аплодують «таргани».

Яка я серйозна! Задоволено посміхаюся, неймовірно пишаючись собою.

— Не надто й хотілося, — в голосі Ніка відчувається неабиякий скептицизм. — Я більше люблю серйозних дівчат, котрі не шукають пригод на свою голову.

— Всі ви такі, — коментую з ноткою суму в голосі. — Любите тільки ідеальних.

Називаю адресу й відвертаюся до вікна. Нік мовчки вистукує текст в навігаторі.

Дорогою панує тиша. Бічним зором бачу, що хлопець час від часу кидає на мене короткі погляди. Після аж надто напружених подій хилить у сон. Заплющую очі й майже миттєво провалююся в сон.

Прокидаюся від того, що хтось легенько торкається мого плеча.

— Приїхали, — лунає голос Ніка.

— А?.. Що?.. — розплющую очі, здезорієнтована й розгублена.

Припадаю до вікна й бачу знайому шістнадцятиповерхівку.

— Ходімо, — Нік виходить, обходить автівку й відчиняє дверцята.

Вибираюся з салону, ступаю на асфальт й одразу ж підвертаю ногу. З моїх вуст злітає тихий зойк. Зовсім забула про підбори. І я, певно би, впала, якби не сильні руки, що вчасно мене підхопили. Без зайвих слів Нік піднімає мене на руки й прямує до під'їзду.

— Яка квартира? Поверх? — тихо запитує.

— Дванадцята. Третій. Перший під'їзд... — сонно бурмочу, так хочеться хоч трохи побути слабкою й беззахисною.

До того ж я чомусь довіряю цьому хлопцю.

Нік підіймається сходами впевнено й легко, наче я зовсім нічого не важу.

— Ключі... в сумочці... — тихо додаю, вказуючи на маленьку крос-боді, що виринає з-під чоловічої куртки.

Більш за все мені зараз хочеться просто додому. Нік швидко знаходить ключі, відчиняє двері і знову підхоплює мене на руки.

Він обережно кладе мене на ліжко й накриває ковдрою. Перевертаюся на бік й крізь сон спостерігаю, як хлопець прямує до дверей. Невдовзі ті зачиняються за ним з ледь чутним клацанням.

Ранок починається не з кави... Розплющую очі і одразу ж кривлюся від нестерпного болю, що пронизує всю голову. Із стогоном опускаюся назад і заплющую очі, на додачу закривши їх руками, ніби це має допомогти. Біль не стихає. І так кожного разу, коли дозволяю собі трохи перенервувати. Найгірше те, що лікарі не можуть визначити причину, щоб хоч якось мені допомогти.Але так продовжуватися не може. Стискаю зуби й поволі сідаю, все ще тримаючи очі заплющеними.

До речі, а де я?

Тривога, що спалахує десь у грудях, змушує мене знову розплющити очі. Тіло охоплює миттєве полегшення: знайомі стіни, полички, квітка на підвіконні. Фух, я вдома... Але... чому я досі в сукні? І що це за куртка? Незнайомець з торгового центру... Нік... Точно!

Важко підводжуся з ліжка і плентаюсь у бік ванної кімнати, попутно розстібаючи і скидаючи куртку. Менш за все зараз хочеться забруднити чужу річ.

Відкручую кран й сполоскую обличчя холодною водою. Підводжу очі, у дзеркалі бачу бліду, розпатлану фізіономію з тінями під очима. Що це зі мною? Невже це все дійсно від стресу? Або це якісь проблеми зі здоров'ям, про які я не знала? Ну, що ж, передаю привіт панічним думкам...

Подумки додаю у список дій візит до лікаря, після чого прямую до кухні. Вже там витягую аптечку з навісної шафки, намацую упаковку зі знеболювальним і одразу проковтую одну таблетку, запиваючи водою.