6.

Нік.

Заходжу до бару і перше, що бачу, знайомий блакитноокий вихор, що мало не збив мене з ніг у торговому центрі. Якийсь чоловік веде її просто до танцполу. Сам не знаю чому, але придивляюся до нього.

Ого, знайомий персонаж. Закладається цікаво.

Підходжу ближче до стійки і зручно вмощуюся на високому стільці. Помітивши мене, бармен відходить аж до її протилежного краю. Поки що тільки спостерігаю. Хоча ситуація мені зовсім не подобається. І ні, я не ревную, як хтось би міг подумати.

Не схоже, що ці двоє добре знайомі. Пильно вдивляюся то в її, то в його обличчя, доки парочка кружляє в танці. Аж раптом персонаж нахиляється ближче до дівчини й щось шепоче їй на вухо. Та миттєво відсахується, все її тіло аж кричить про дискомфорт.

Зістрибую зі стільця й тільки зараз помічаю жіночу сумочку, недбало залишену на стійці. Складно не вгадати, хто її власниця... Вирішую поки що не чіпати предмет і швидким кроком прямую просто до танцюючих.

Цей тип майже миттєво переходить до більш нав'язливих дій. Рішуче долаю останні метри між нами, готуючись викинути нахабу з бару.

— Виставу закінчено, — промовляю якомога спокійніше, намагаючись не видати внутрішню напругу.

Дівчина підводить свої величезні блакитні очі й зіштовхується зі мною поглядом. Вона налякана. З силою стискаю зуби й намагаюся стриматися, щоб не натовкти її супутнику просто тут. Ненавиджу тих, хто намагається таким чином самоствердитися.

— А ти ще хто такий?! — обурено кидає чоловік, притискаючи бідолаху до себе.

Моя рука твердо лягає йому на плече й сильно стискає. Кісточки пальців вмить біліють від напруги.

— А тебе не має це зараз бентежити, — різко відштовхую цього типа вбік, визволяючи дівчину з його хватки. — Єдине, про що ти маєш думати, це як швидше забратися звідси. І не нарватися на проблеми.

Під моїм поглядом чоловік мимоволі знічується. Та й зрозуміло чому: я вищий від нього на голову. Та й важу кілограмів на тридцять більше. З того, що я знаю, цей завсідник бару бійцем не був. Тож навряд чи він наважиться зі мною потягатися.

— Я вже йду, — белькотить той, відступаючи. — Чого ти одразу нервуєш?

Не чекаючи на відповідь, він задкує, віддаляючись від танцполу. Кидаю короткий погляд на дівчину.

— Ходімо, — киваю у бік барної стійки й одразу ж прямую туди.

Повертаю голову, щоб упевнитися, що вона мене почула. Блакитноока дріботить слідом, невпевнено озираючись по сторонах.

— А ти куди дивився? — грубо запитую бармена, опинившись біля стійки.

— А я нічого не бачив, — різко відповідає той. — Ніку, ти ж знаєш, мені ця робота ще потрібна. Той тип — розпещений мажор, часто сюди заходить. Ще тобі проблем додасть.

— Наче мене це хвилює, — пирхаю і розвертаюся до врятованої дівчини.

Та стоїть нерухомо, дивлячись на мене і часто кліпаючи очима. На обличчі читається розгублення, змішане з внутрішнім опором.

— Ходімо, — коротко кидаю, киваючи у бік виходу.

— Куди? — дівчина вчіпляється руками в стілець, що стоїть поруч, і рішуче хитає головою. — Я з тобою нікуди не піду!

— То ти з ним хотіла піти? — в моєму голосі, певно, відчувається легка іронія. — Ходімо, не бійся. Додому тебе відвезу, доки не влізла ще кудись.

Вона ще кілька секунд вдивляється в мене, оцінюючи кожну деталь. Намагаюся зробити якомога спокійніший вираз обличчя так, щоб нова знайома мене не боялася.

— Я нікуди з тобою не піду, — твердо мовить дівчина, хапаючи свою сумочку і прямуючи у бік виходу.

Заводжу очі аж до лоба і рушаю слідом. Вона дратує мене все більше. Спочатку ця дивна зустріч у торговому центрі. Тепер її необдумана поведінка в барі.

Хоча щось в ній є. Наче ввічлива, але варто трохи зачепити — і виявляється, що це старанно підготована маска. А ще, хоч я й не хочу цього визнавати, але вона досить приваблива. Така тендітна, а в очах горить вогонь. Мій типаж. І нащо я в це лізу?

Пришвидшую крок і наздоганяю вперте дівча, коли вона вже стоїть на тротуарі, незграбно виставивши руку в бік дороги, намагаючись зловити автівку. Ні, інстинкт самозбереження в неї точно відсутній. Гучно видихаю, підходячи ближче.

— Ходімо, — кажу, м'яко торкаючись її ліктя.

У цей момент поруч різко гальмує темно-синій спорткар. Бокове скло опускається, і з вікна висовується якийсь молодик.

— Гей, крихітко, — гукає він. — Сідай, покатаємося.

Блакитноока відступає назад і врізається в мене.

— Ні, дякую, — відповідає тремтячим голосом.

— Гееей, це так не працює, — двері автівки клацають, і нахаба вибирається назовні. — Тобто, ти ще й вибираєш? Ні, так не буде. Ходімо, трохи розслабимося.

Його руки тягнуться до дівчини, але одразу ж зустрічаються з перешкодою у вигляді мене.

— Ти мене не помітив, чи як? — питаю спокійно, але з холодною загрозою в голосі.

— А ти хто такий? — з викликом у голосі відказує молодик. — Іди сюди, я відіб'ю у тебе цю крихітку.

Встає в якусь подобу стійки, погойдуючись на ногах. В цей момент з вікна автівки висовується водій. Побачивши мене, одразу ж завмирає. І цей мені знайомий. Просто якийсь вечір сюрпризів.

— Даміре, назад до машини, швидко! — гаркає він. — Це ж Сондер! Не чіпай його!

— Хто??? — весело перепитує його товариш.

На кілька секунд западає тиша. Потім до нього теж доходить.