5.

Олівія.

Відчуваю, як в очах з'являється знайома волога. От, нащо він про це запитав?

— Ви в порядку? — Ден нахиляється ближче, його обличчя має стурбований вигляд. — Перепрошую, якщо щось не так сказав.

— Та ні, все добре, — спішу відповісти, ледь зібравшись із думками.

І правда, чого я одразу розклеїлася? Ще й мало не психанула через невинне питання. Невже я тепер щоразу реагуватиму так гостро, варто лише комусь зачепити минуле? Сумно зітхаю й випростовуюсь, намагаючись зібрати себе докупи.

— Просто важкий день, — продовжую невпевнено.

Сподіваюся, він на мене не образився... Молодець, Олівіє, чудово вмієш відштовхувати від себе людей.

— О, то я знаю чудовий рецепт, як зробити важкий день приємнішим, — Ден підморгує мені. — Може перейдемо на «ти»?

— Добре, — трохи здавленим тоном відповідаю.

Мені ніколи не подобалися такі знайомства — надто швидкий перехід на «ти», надто настирливо. Але внутрішній голос одразу збирається до справи. Старомодна... Нудна... Ще дивуєшся, чому Макс тебе покинув? Різко стискаю пальці на краю барної стійки. Нічого я не старомодна! У всьому тілі наростає хвиля обурення, думки лунають гучніше, ніж музика в приміщенні.

Докотилася, вже сама з собою розмовляю. Добре, що хоч подумки.

— Ти, напевно, багато працюєш? — Ден усміхається й кладе лікоть на стійку, спираючи на ньому голову. Тепер він ніби визирає на мене з-за стійки. — Навіть працьовитим бджілкам треба відпочивати.

— А? — дивлюся на нього з дещо розгубленим виразом.

Він що, намагається вгадати, чого я така сумна? Так, Олівіє, навіть і не починай...

— Видно, що нечасто буваєш в таких місцях, — пояснює Ден, киваючи на мою мінералку. — Тому вирішив, що багато працюєш.

— Ааа... — обережно торкаюся склянки, вдивляючись у прозору рідину.

Бульбашки газу вже давно вивітрилися. Ще б довше сиділа... Переводжу погляд на Дена, пильно вдивляючись у його обличчя.

— Справа не в роботі, — обережно відповідаю, роздумуючи, чи варто ділитися власними проблемами з першим зустрічним.

Мама завжди казала, що не можна показувати власну слабкість людям. Що вони, як хижаки, щойно побачать вразливе місце, то одразу ж на нього натиснуть.

Може, в філософи податися?

— Ого, що ж ще може бути причиною втоми у такої прекрасної жінки? — усміхається мій співрозмовник, оголюючи білосніжні зуби.

— Чесно кажучи, я не хотіла б про це говорити, — вирішую прислухатися до маминої ради і залишити свої проблеми психологу.

— Добре, розумію, — на обличчі Дена з'являється засмучена міна. — То може тоді потанцюємо?

Ловлю себе на думці, що не хочу тут сидіти. Хочу додому: лягти на канапі, закутатися в теплий плед і читати щось приємне. Чому я тут? Це ж не моє...

Усвідомлення розбіжності між цими двома станами тільки підсилює бажання піти наперекір собі. Я вже не буду тією Олівією — гарною, правильною дівчинкою. Досить. Я доведу всьому світові, що теж заслуговую на увагу.

— А давай, — рішуче відповідаю, пропалюючи нового знайомого поглядом.

А що, він нічого такий. Хоча для мене, напевно, трохи застарий.

Ден встає зі стільця й галантно подає мені руку. Навіть Макс такого ніколи не робив. Він завжди вважав, що я й сама можу впоратися з такими простими завданнями, як відсунути для себе стілець або спуститися зі сходинки потяга.

Уважно прислухаюся до музики, намагаючись вловити її ритм. Чоловік кладе мені одну руку на талію, а другу — на плече. І ми починаємо кружляти в танці. Різнокольорові промені світла від дисколамп ковзають по наших тілах, додаючи рухам атмосферності. Усміхаюся й відкидаю голову назад. Так хочеться почути себе вільною, але бажане відчуття не приходить. Навпаки, горло ще сильніше стискують лещата реальності, яка в даний момент для мене аж надто сумна.

— У тебе така гарна усмішка, — шепоче мені на вушко Ден, нахиляючись ближче.

Шкірою пробігає табун мурах. Та це відчуття виявляється напрочуд неприємним. Легенько відхиляюся назад й торкаюся мочки рукою. То чим я краща за Макса? Сплуталася з першим-ліпшим, щойно натрапила на зраду... Ще й де, в барі!

— Розслабся, — продовжує мій партнер. — Облиш усі проблеми й дозволь собі трохи відпочити. Світ не завалиться без тебе.

Так, бо він вже завалився й задавив мене своєю вагою. Бажання опинитися вдома тільки підсилюється. Що ж, час закінчувати з цією прогулянкою.

— Мені треба додому, — говорю якомога гучніше, намагаючись перекричати музику.

— Це запрошення? — Ден підморгує й знову нахиляється ближче.

— Ні. Це ствердження, — починаю нервувати. — Мені тут не подобається.

— Але ще навіть пісня не закінчилася, — чоловік робить щенячі очі, збиваючи мене з пантелику. — Якщо тобі тут не подобається, то може ходімо, покатаємося? Покажу тобі нічне місто.

В його голосі відчувається натиск, котрий абсолютно не в'яжеться з виразом обличчя. На декілька секунд мені стає страшно. І навіщо я взагалі сюди прийшла?

— Виставу закінчено, — лунає поруч.

Голос низький, спокійний, але з металевими нотками напруги. Я вже десь чула цей голос... І не так давно… Підводжу очі й бачу того самого незнайомця з торгового центру.

— А ти ще хто такий?! — обурено кидає Ден, притискаючи мене до себе.

— А тебе не має це зараз бентежити, — чоловік кладе йому руку на плече і стискає, після чого різко відштовхує Дена вбік, визволяючи мене з його хватки. — Єдине, про що ти маєш думати, це як швидше забратися звідси, — промовляє так само спокійно й виважено. — І не нарватися на проблеми.