4.

Олівія

Як я докотилася до такого, що застукала свого хлопця в ліжку... Та ще й з ким??? З найкращою ж подругою! А що скаже мама? Хоча я й так знаю, що. Вчергове звинуватить мене за те, що була недостатньо хорошою для Макса. Але, яка власне різниця, що вона скаже, якщо так подумати?

Ставлю лікті на стіл й обхоплюю голову руками. Важко бути ідеальною донькою. Важко й марно. Чесно кажучи, жодна з маминих рад не допомогла мені втримати Макса. Та й чи був взагалі в цьому сенс?

Закочую очі й вдивляюся у стелю. Різнокольорові вогники від лампочок відбиваються на гладкій поверхні, мерехтять у запальному танці. Аж раптом все навколо разом із ситуацією починає здаватися якимось абсурдним, неважливим. Стрес інколи буває непередбачуваним. Залпом допиваю свій безалкогольний коктейль і ставлю бокал на стійку.

— Можна, будь ласка, ще мінералку? — запитую, мило кліпаючи віями. — Я заплачу, в мене гроші є.

— Та я й так бачу, що є, — усміхається бармен, після чого нахиляється й зникає за стійкою.

Буквально за пів хвилини він повертається і ставить переді мною півлітрову пляшку мінеральної води і склянку до неї. Складаю руки на барній стійці і опускаю на них голову, уважно розглядаючи рідину. Бульбашки повітря повільно спливають догори, заворожуючи мене.

— Що, любовні проблеми? — раптом питає бармен.

— У нього, не у мене, — взмахую руками, не відриваючи очей від склянки. — Зараз повернуся.

Легко зісковзую з високого барного стільця й вже збираюся піти в бік дамської кімнати, коли раптом згадую дещо важливе.

— А, точно! Секунду, — рука сама автоматично намацує в сумочці гаманець.

Витягую з нього крупну купюру і кладу її на стійку.

— Я ще повернуся, — для чогось повторюю.

На щастя, вбиральня знаходиться не надто далеко від барної стійки. Роблю кілька кроків праворуч і завертаю до коридору. Ще один мінус стресу — часті походи до туалету.

Проходжу всередину дамської кімнати, в ніс одразу вдаряє аж надто неприємний запах. В протилежному кінці приміщення, біля невеличкого віконця, стоїть якась дівчина. Побачивши мене, кривиться й звужує очі.

— Гей, тітонько, а ти не заблукала часом? — запитує з насмішкою.

Підходжу до умивалок, повністю ігноруючи її присутність, і відкручую кран. Втім, незнайомка більше й не намагається мене зачепити.

Приємна прохолода води освіжає після душного приміщення. Легко сполоскую обличчя, намагаючись не зачепити макіяж. Хоча в такому нервовому стані в мене, напевно, це виходить так собі. Підводжу очі і дивлюся на себе в дзеркало.

Як добре, що я не фарбуюся так, як Емма...

Колишня подруга полюбляє густий і яскравий макіяж. На її думку, всього має бути багато: і тіней, і туші, і губної помади. Я ж волію більш натуральний мейк.

Повернувшись назад до барної стійки, навіть трохи дивуюся тому, як легко тут дихається після вбиральні. Парадокс. Вмощуюся на високому стільці, і переді мною миттєво з'являється тарілка з тістечком.

— Там ще на два вистачить, — кидає бармен і, не чекаючи відповіді, прямує в інший бік стійки.

Відставляю в сторону склянку з недопитою мінералкою, трохи побоюючись за те, що могло стати з напоєм, доки мене тут не було. Бармен якийсь занадто добрий... Може, він туди плюнув? Окидую тістечко оцінюючим поглядом. Моє улюблене тірамісу... Якось аж надто підозріло.

До речі, а де він подівся?

Повертаю голову праворуч і бачу, як бармен щось обговорює із молодиком на іншому кінці стійки. В цей момент хлопець повертає голову в мій бік і легко усміхається. Усміхаюся у відповідь, не в змозі втриматися від відзеркалення цього невинного жесту.

І чого я сюди приперлася? На мене тут дивляться, як на інопланетянку. Таааак, мама може за мене не хвилюватися. Закарбовані правила поведінки хорошої дівчинки ніколи в житті не дадуть мені відхилитися від курсу.

Переводжу погляд назад до склянки. Бармен, помітивши цей жест, миттєво опиняється поруч.

— Ще мінералки? — питає він з легкою усмішкою.

— Так... — задумливо протягую. — І чисту склянку, будь ласка. До речі, а що смішного?

— Нууу, не часто у мене тут мінералку п'ють, — чоловік зводить плечима.

— Я веду здоровий образ життя, — одразу відповідаю. — Не хочу образити, але навіть не знаю, чого я сюди прийшла.

В якийсь момент мені дійсно хотілося просто відпустити себе, кинути ці обмеження, забути про все і відпустити керування. Але… наслідки. Мозок миттєво малює картини, одна жахливіша за іншу. Як же я втомилася від цієї боротьби...

— Що ж ви так нудно, вечір ще навіть не почався, — лунає просто над вухом м'який чоловічий голос.

Повертаю голову, щоб подивитися, хто це порушує мою ідилію, і бачу того самого молодика з іншого кінця стійки. Чоловік безцеремонно сідає на сусідній стілець і уважно на мене дивиться.

— Я — Ден, — представляється він, легко нахиляючись уперед. — А як звати цю прекрасну пані?

— Олівія, — відповідаю трохи збентежено, не очікуючи на таку прямоту.

— Радий знайомству, Олівіє, — усміхається Ден, не приховуючи захоплення. — І як сталося, що така чарівна жінка сьогодні тут сама?

Усмішка на моєму обличчі враз зникає. Слова, можливо, й банальні, та запускають в голові черговий ланцюг спогадів. Знайомий тягар знову стискає груди. Чи зможу я коли-небудь вирватися з цього кола?