3.

Олівія.

Голосно кашляю, щоб привернути увагу. Проходжу коридором до спальні, відчиняю двері і завмираю на порозі. Моїм очам відкривається вкрай неприємна картина: Макс сидить на ліжку в самих лише спортивних штанях. Переводжу погляд далі й бачу Емму, яка застигла посеред кімнати. На подрузі мій халат. Так ось, що означає, заздрити по-доброму?

Відчуваю, як очі наповнюються сльозами. Від шоку віднімає мову. А коханці так і дивляться на мене, навіть не кліпають.

— Кохана? — нарешті відмирає Макс. — А що ти тут робиш?

— Максе, це найнедоречніше, що можна було зараз сказати, — шепоче йому Емма. А далі мовить уже голосніше. — Ну привіт, подруго.

В голові проносяться епізоди наших побачень. Макс завжди був таким романтичним. Ось ми вдвох прогулюємось лісом; ось хлопець повільно під'їжджає до вікна на платформі крана з квітами в руках. Так нічого й не вимовивши, роблю кілька кроків назад, після чого різко розвертаюся й тікаю звідти.

В голові крутиться рятівна думка, що це все поганий сон. Ось-ось я прокинусь, і не буде цієї жахливої сцени...

Ноги самі несуть мене вперед. Я навіть не знаю, куди йду. Далі, далі від цього місця. Нестерпний біль стискає тіло, немов лещата. Все навколо, як у тумані.

Механічно зупиняюсь на світлофорі. Повз мене на величезній швидкості проноситься автівка. Але мене вона зараз абсолютно не обходить, як і той факт, що ще трохи, і я могла б опинитися під її колесами. Просто стою і дивлюся в нікуди. Час ніби розчинився, застрягнув десь там, у квартирі Макса. А все, що відбувається після, здається штучним, неправдивим.

— Гей, ти там заснула, чи як? — незнайомий голос змушує мене повернутися до реальності.

Підводжу голову і бачу перед собою двох підлітків. Ті одразу ж починають реготати, побачивши хоч якусь реакцію.

— Не спи, тітонько, — кидає один з них грубим басом.

Хлопці швидко перебігають зебру. Я вже й собі збираюся ступити на перехід, як зелений колір знову змінюється червоним. Стоп, я що, простояла тут стовпом більше шістдесяти секунд і не помітила? Слабко плескаю себе по щоках. Що це зі мною? Зауважую, що сльози висохли якось самі по собі. Нарешті спроможуюся роздивитися по боках, намагаючись зрозуміти, де знаходжусь. Хоча, чесно кажучи, зараз мені все одно. Головне, що подалі від побаченого.

Цього разу, коли зелене світло вчергове загоряється, я таки переходжу на інший бік вулиці. Мою увагу привертає отруйно-неонова вивіска бару. Хоч щось виглядає гірше, ніж сьогоднішня ситуація. Зчіплюю до болю зуби і прямую всередину.

Раніше я ніколи особливо не відвідувала такі заклади. Занадто гучно, занадто темно і занадто… відверто. Емма завжди казала, що я надміру серйозна. Знову ця Емма! До горла підступає гіркий клубок.

Спогади із лякаючою швидкістю закручують мене в черговому вихорі. З розгону всідаюся на стілець перед стійкою і обхоплюю голову руками. Бармен, що стоїть у протилежному кутку і протирає склянки, кидає на мене байдужий погляд. Видно, що він уже звик до подібних сцен.

Усередині досить тихо, зовсім небагато відвідувачів, що цілком відповідає цій порі. Поволі підводжу голову й ковзаю поглядом уздовж полиць, заставлених пляшками різноманітних форм і кольорів. Не надто розбираюся в асортименті, та й у місцях таких не буваю.

— Пити щось будеш? — озивається бармен, помітивши мою нерішучість.

В його голосі немає ані цікавості, ані осуду. Лише звична буденність.

— Угу… — тихо відповідаю, відчувши, як очі знову зрадницьки наповнюються сльозами. — Щось безалкогольне, будь ласка…

Останні шматки здорового глузду досі втримують мене від необдуманих вчинків. Як оригінально!

— Зрозуміло, — чоловік на кілька секунд відходить від стійки, після чого повертається, тримаючи в руках дві пляшки: одну з темно-коричневою рідиною, а другу — з яскраво-синьою.

Змішавши інгредієнти впевнено і вправно, він показово переливає напій у високий фігурний бокал. — Тримай, — промовляє, підсуваючи склянку ближче. — Якщо не сподобається, не платитимеш.

Обережно торкаюся бокалу, наче вивчаючи його структуру. Холодне скло обпікає пальці, змушуючи пробудитися. Підношу напій до вуст і роблю маленький ковток. Легкий цитрусовий смак миттєво оволодіває моїми органами чуття. В цей момент чомусь згадую свій улюблений рефрешер. І того самого незнайомця з тату-рукавами. От про нього тільки думати не вистачало! На моїх вустах розпливається гірка посмішка.

Роблю ще один ковток, сподіваючись на чесність працівника. Ціджу напій поволі. І це точно не допомагає зупинити бурхливий потік думок і спогадів, що вирують у голові.

Раптова злість на саму себе охоплює мене зненацька. Я навіть розслабитися нормально не можу.

Чергова хвиля самокопання не змушує на себе чекати. Може, справа дійсно була в тому, що мені постійно хочеться контролювати все навколо? Принаймні, якщо вірити зауваженням найкращої колишньої подруги, все виглядало саме так.

Ось вона я: ніколи не запізнююся на роботу, не з'являюся на гучних вечірках, не п'ю, завжди з ідеальним макіяжем і зачіскою. Навіть сусіди, мабуть, не мають до чого причепитися. Напевно. До речі, а чи може колишня подруга бути найкращою?