2.

Олівія.

Роблю крок уперед, намагаючись зберігати нейтральний вираз обличчя. Рука з серветкою торкається його сорочки. Ого, які кам'яні м'язи! Він що, спеціально їх напружив зараз? Тримайте мене семеро...

Від цієї думки й дотику мої щоки враз наливаються зрадницьким теплом. Хоч би цей нахаба цього не помітив...

Схиляю голову нижче, ховаючи обличчя, і завзято беруся терти пляму.

— Обережніше, дівчинко, — знову лунає його голос із тією ж легкою насмішкою. — Чи це в тебе такий спосіб зняти з мене сорочку?

— Що?! — миттєво підводжу очі і знову зіштовхуюся з його поглядом, сталево-сірим, уважним, трохи зухвалим.

Зосередься, Олівіє! Ти що, забула, що в тебе є хлопець?!

Ця думка злегка протвережує мій затуманений розум. Глибоко вдихаю, намагаючись не опустити очі першою.

— Що ви собі дозволяєте?! — обурено вигукую. — У мене, між іншим, є хлопець!

— Ну, це ж не я порушую твій особистий простір, правда? — відповідає він із невимушеною цікавістю.

— Що??? — мій голос звучить розгублено, лише зараз усвідомлюю, що моя рука й досі лежить на його торсі.

Різко відсмикую руку, ніби обпеклася. Цей жест викликає ще ширшу усмішку в незнайомця. І з якого дива він такий веселий?

— Спокійно, це ж лише напій, — невимушено додає хлопець.

— Пішов ти! — сухо кидаю, обходячи його широким луком, і впевнено прямую далі.

Тепер іду повільніше, пильніше стежу за дорогою і старанно уникаю будь-яких мрійливих фантазій.

Невдовзі опиняюся вдома, цього разу вже без додаткових пригод. Мені кортить якнайшвидше перевірити, як нова сукня виглядатиме без вигідного освітлення приміряльні. Бачив би мене в ній той нахаба...

Так, Олівіє, про що ти взагалі думаєш?!

Перевдягнувшись, підходжу до дзеркала і уважно оглядаю себе з голови до п'ят. Об'ємне каштанове волосся м'яко спадає хвилями на плечі, великі блакитні очі світяться від щастя, а пухкі губи ледь тремтять в усмішці.

Емма завжди каже, що інколи по-доброму мені заздрить — і зараз я чудово розумію, чому. Елегантна червона сукня з неглибоким декольте ідеально облягає моє тіло, підкреслюючи фігуру. Повертаюсь у профіль, ставлю одну ногу на носок і загадково усміхаюся своєму відображенню. Макс точно оцінить. У нього просто немає іншого вибору.

Голосний рингтон застає мене зненацька, змушуючи підскочити від несподіванки. Мобільник лежить на тумбочці біля ліжка і миготить усіма кольорами веселки. Підходжу ближче, щоб подивитися ім'я абонента, і задоволено усміхаюсь.

— Привіт, коханий, — муркочу у слухавку. — Я вже вдома. Невдовзі буду в тебе.

— Привіт, сонечко, — лунає з динаміку м'який баритон Макса. Від його голосу усмішка на моєму обличчі стає ще ширшою. — А я, здається, трохи захворів. Мабуть, якийсь вірус.

— Оу! Що саме болить? Які симптоми? — схвильовано запитую.

Цього ще тільки не вистачало! У Макса слабкий імунітет, навіть легенька застуда дається йому взнаки.

— Ну, я кашляю, — починає хлопець. — Я дуже сильно кашляю. І ще температура висока.

— Ого, де ж це ти так підхопив?! — окидую швидким поглядом кімнату, намагаючись згадати, куди поділа аптечку. — А у лікаря вже був?

— Тааак, — протягує Макс, його голос злегка тремтить.

— І що він тобі сказав? — продовжую допитуватися.

Я маю знати абсолютно все!

— Щоб я сидів вдома, — голос коханого звучить аж надто сумно. — Сказав, що випише лікарняний на три дні. Тому сьогодні не вийде зустрітися. Не хочу, щоб ти теж захворіла. Але ти не сумуй, сонечко.

— Може тобі щось потрібно? Якісь ліки? Давай я куплю, — кажу, розуміючи, що в цьому безладі буде важко знайти хоч якісь ліки.

— Ні-ні, не треба, у мене все є, — запевняє мене Макс. — Знову ж таки, я не хочу, щоб ти захворіла. У тебе ще презентація попереду, пам'ятаєш?

— Максе, ти для мене важливіший, — в моєму голосі лунають металеві нотки. — І ти це чудово знаєш.

— Кохана, давай не будемо перебільшувати. Це звичайна застуда. Минеться за кілька днів, — хлопець робить невеличку паузу. — Добре, я буду відпочивати. Емм, лікар так порадив. Зідзвонимося пізніше. Гаразд?

— Добре, коханий. Одужуй, — голосно видихаю в слухавку.

Макс відключається, а я ще секунди зо три стою на одному місці з телефоном біля вуха. І як же він знову примудрився застудитися? Хоча відомо де, не треба було вчора віддавати мені свою куртку. Та я й сама могла подумати, що виходити в таку погоду без верхнього одягу небезпечно. Тим паче знаю, який він у мене хворобливий. Голосно видихаю. Що ж, самозасудженням тут вже особливо не допоможеш. Треба було думати раніше.

Скидаю сукню і перевдягаюся в зручну домашню піжаму. Геніальна ідея не змушує на себе чекати, вирішую таки відвідати коханого. А ще, зварити йому бульйон.

Сказано-зроблено. За годину таксі вже заїжджає у двір будинку Макса. Швидко розплачуюся з водієм і прямую до під'їзду. Високі підбори ритмічно цокають по асфальтній плитці. Для візиту я обрала теплу в'язану сукню темно-синього кольору в поєднанні з легкою чорною вітровкою.

Ключі від квартири хлопця маю вже досить давно. Максимально тихо відчиняю замок, раптом хлопець ще спить. Я не стала попереджувати його про свій візит, вирішила зробити сюрприз. І схоже, що не дарма.

Перше, що бачу, коли опиняюся всередині, це жіночі туфлі, недбало кинуті біля шафи. Гм, а мені Макс такого ніколи не дозволяв. До речі, якесь знайоме взуття. Серце провалюється аж до п'ят. Похапцем ставлю сумку із їжею на комод і прямую вглиб квартири, не роззуваючись.