1.

Олівія.

В торговому центрі надзвичайно шумно. Втім, дивуватися нема чому, все ж таки розпродаж. Оцінюю довжину черги й невдоволено морщу брови. І чого вони всі сюди приперлися?

— Олівіє, ти тут? — лунає з динаміка телефону, який я притискаю до плеча вухом, заразом тримаючи в руках декілька вішаків.

Скільки разів вже чула від мами, що не варто вестися на знижки… Але ось, ваша Олівія знову тут. І так, я можу собі дозволити купувати одяг за повною ціною.

— Ага, — відповідаю. — Замислилася. Слухай, Еммо, тут стільки людей. Я вже й не впевнена, що мені потрібна ця сукня.

— Це та, що ти мені кидала фото? — запитує подруга.

— Що? — в магазині стоїть такий галас, що довелося щільніше притиснути телефон до вуха. — Я тебе майже не чую.

— Знижка яка? — мало не кричить у слухавку Емма.

— А! Сімдесят відсотків! — так само голосно відповідаю їй.

— Взагалі-то я тебе й так чую, — зауважує подруга. — Бери. Макс сто відсотків зацінить.

— Добре, — від згадки про коханого на моєму обличчі розповзається широчезна усмішка. — Я тоді відключаюся, пізніше тобі перетелефоную.

Після короткого «угу» я скидаю виклик і рішуче прямую у бік каси. Черга просто катастрофічно довга. Але воно того варте. А щоб не нудьгувати, запускаю на телефоні свою улюблену гру.

Сьогоднішній вечір має бути особливим. Чому, запитаєте ви? А тому, що сьогодні у мене побачення з моїм коханим хлопцем — Максом. Залишається тільки завершити останні штрихи.

Час у мріях летить непомітно. Я просуваюся вперед на автопілоті, слідуючи за чергою. Сподіваюся, йому сподобається моя сукня. Гм, чи не надто в ній будуть видні мої боки? Хоча Емма казала, що в мене з цим чудово. І що вона навіть заздрить. Та ні, Макс точно буде в захваті. А потім у нас буде незабутнє продовження. Ну, ви розумієте, про що я?

— Добрий день, вам пакет потрібен? — повертає мене до реальності дзвінкий голос продавчині.

Так, а де я взагалі?

— Добрий, — я часто кліпаю очима, бо не одразу вловлюю суть питання. — Емм, ні, дякую.

Продавчиня усміхається і починає знімати з сукні захисні механізми.

— Хоча ні, давайте, — спохоплююсь я.

Була б тут зі мною моя мама, знову б сказала, що я та ще мрійниця. І що мені терміново треба заміж. Ага...

Хтось у черзі голосно крякає, певно, хоче показати, як сильно обурений. Але мені на це байдуже. Чекайте-чекайте. Чи ви кудись спішите?

Я простягаю продавчині золотисту картку віп-клієнтки банку. Але схоже, що це не справляє на ній враження.

— Можна тут прикласти, — жінка вказує на мобільний термінал, глузливо усміхаючись.

Ледве стримуюсь, щоб не закотити очі. Ну, може ж людина бути трохи розсіяною, так?

Швидко оплативши покупку, я нарешті виходжу з магазину. Настрій пречудовий, навіть не дивлячись на цей маленький казус у черзі. Я оминаю ще декілька бутиків, не без зусиль переборюючи спокусу зазирнути ще й туди. Бажання опинитися вдома і якнайшвидше продемонструвати обновку коханому виявляється сильнішим.

Макс обіцяв, що скоро познайомить мене з батьками, тож це ще одна чудова нагода вигуляти нове вбрання.

Проходячи повз острівну кав'ярню, я не втримуюся, аромат свіжої м'яти і цитрусу вабить мене, мов магніт. Беру свій улюблений рефрешер і з полегшенням видихаю: тепер точно додому.

Так, треба буде обов'язково приміряти разом із цією сукнею сережки, що мені на день народження подарував батько. Хоча ні, матиму занадто офіційний вигляд. Може, пошукати щось нове? І клатча, здається, у мене немає, який пасував би. Жах якийсь, у мене зовсім немає аксесуарів!

Замріявшись, я завертаю за ріг, і перше, що бачу, — це чиясь татуйована рука, що досить спритно витягується в мою сторону, м'яко зупиняючи. Холодний напій бризкає угору фонтаном, забризкуючи і мій одяг, і незнайомця.

— Обережніше, куди ти так спішиш? — голос останнього звучить досить спокійно.

Ого, який низький баритон! Я підводжу очі й завмираю. Переді мною стоїть високий темноволосий чоловік спортивної статури. Його руки, від зап'ястків до плечей, вкриті густими візерунками татуювань. Сталево-сірі очі дивляться на мене уважно, з ледь помітною іронією в погляді. Так, щось я аж занадто довго його розглядаю. Від цього усвідомлення мої щоки моментально вкриваються рум'янцем.

— Вибачте, будь ласка, — лепечу я. — Я зараз все витру.

З цими словами однією рукою лізу до сумочки, шукаючи серветки. Другою так і продовжую тримати напій. Хоча гадаю, що останній вже можна сміливо викидати. Я трохи нервово озираюся у пошуках урни. Та що це зі мною? Я ніколи не губилася перед чоловіками. Але цей... Він має надто ефектний вигляд, навіть зухвалий.

Мій погляд ковзає на його обличчя. Що це за дивна, нахабна усмішка?!

— Я сказала або зробила щось смішне? — різко кидаю я, зводячи брови.

— Мило червонієш, — трошки насмішливо відповідає хлопець.

— Гей, я не пам'ятаю, щоб ми переходили з вами на «ти», — гнівно зауважую, витягуючи серветку з пакування.

Збираюся почати відтирати сліди напою з одягу незнайомця, як раптом знічуюся, барвисто уявивши, який це все має вигляд зі сторони.

— Ось, тримайте серветки. Гадаю, впораєтеся, — буркочу, простягаючи йому упаковку.

— Чого це? — його усмішка, здається, вбудована в обличчя. — А пролив хто?

— Ви серйозно? — витріщаюся на нього.

— Розслабся, я жартую, — схоже, що комусь зараз дуже весело. — Кажу ж, що мило червонієш.

Ця фраза буквально таки добиває мене. У грудях миттєво піднімається хвиля обурення. Ну тримайся, розумнику…