( Уривок з твору “Подруги”)

– Хто тут?

Настя відкрила очі і побачила жінку, яка бігала по кімнаті, відкривала  шухляди шафи, серванту, столу.

Коли дівчині було  дванадцять, померла мама, її забрала до себе тітка Валя, мамина рідна сестра, бо батько, не дочекавшись і сорока днів, пішов до коханки. Зараз Насті вісімнадцять, вони з братом живуть у своєму будинку. Батько хотів його продати, а потім передумав. Говорив, що уві сні приходила дружина і пригрозила, що знайде йому хату на тому світі, якщо цю дітям не залишить.

Брат поїхав до родичів, і Настя сьогодні сама.

– Мамо, це ти? – пізнала вона жінку. – Чого ти прийшла, що шукаєш?

– Я шукаю прохідну.

– Яку?

– Пропуск на той світ, це такий спеціальний папірець.

– Мамо, навіщо він тобі? Тебе ж давно вже пропустили.

– Мене пропустили, а от дядька твого не пускають. Йому забули покласти прохідну.

– У мене такого папірця немає.

– Допоможи йому. Скоро у селі будуть похорони, передайте пропуск.

– Та у нас, наче, всі живі.

– На сусідній вулиці скоро помре Грицько Дилда. 

– Як це? Він ще молодий, не хворіє.

– Його машина зіб’є наступного тижня, не забудьте. Передайте прохідну. Мені пора, сьогодні поспішаю.

***

Настя бачила мертвих, як живих, могла з ними спілкуватися. Прабабуся Ликера багато розповідала різних історій, бо й сама спілкувалася з мешканцями потойбіччя. Маленька Настюша уважно слухала і не боялася, чекала, коли теж зможе їх побачити.

– Зараз я спілкуюся з померлими, а, коли помру, то приходитиму до тебе, повідомлятиму, може, й не дуже приємні новини, даватиму поради. Тільки ти мене й бачитимеш, у інших такого дару немає. 

Це почалося ще коли мама її була жива, а дівчині тільки виповнилося дванадцять. Прабабусі вже не було. Дівчинка чекала, що вона прийде, і одного разу, коли вийшла на вулицю, то побачила, що та сидить на лавці.

– Бабусю, ти прийшла, – кинулася до неї Настя.

– Прийшла, новини є, – сумно промовила.

– Погані? – стривожено запитала дівчинка.

– Боюся тебе лякати, але Шура, мама твоя, скоро до мене прийде. Я довго прожила, а от Шура і Женя покинуть цей світ молодими, – повідомляла з сумом.

– Вона дуже хворіє, – заплакала Настя.

– Коли підростеш, ми поговоримо про хворобу нашого роду.  Зараз голову забивати тобі не хочу зайвою інформацією, – говорила Ликера, – мені дозволяють на цей світ підніматися, ненадовго. Ти, онуцю, з тіткою своєю Валею житимеш. Вона хоч і з гонором, але допоможе вам з Володькою. Слухай дядька Василя, чоловіка її, він хороша людина.

– Ще побачимося, Настюшо.

Незабаром, як і сказала Ликера, Настина мама померла. За нею пішла і її сестра, Женя.

***

Бабуся довго не приходила, а недавно з'явилася, перед смертю онука, брата Шури і Жені. 

– Настюшо, Іван збирається до нас, хай Валя сім’ї допоможе. Їй одній з них на роду написано прожити довго.

– Бабусю, все хотіла запитати: чому баба Глаша всіх дочок назвала чоловічими іменами? Валя, Женя, Шура.

– Моя Глафіра і зять все хотіли сина і наперед імена підбирали. Старшого хотіли назвати Валентином, народилася дівчинка – Валя, другого чекали Женю. Знову дівчинка – Женя. Втретє були впевнені, що хлопчик буде, Шура, і знову дочка – Шура. Вчетверте вирішили назвати Іваном. Іван і народився.

– А якби дівчинка, була б Іванка? – посміхнулася сумно дівчина.

***

Мама прийшла вперше. Насті виповнилося вісімнадцять. Вона поспішала, нічого не спитала про їхнє життя, а, може, тому, що звідти все видно.

…Вже давно проспівали півні, світало, дівчина задрімала. Нічого не снилося. Прокинулася, коли сонце вже піднялося, але не проспала. Швиденько зібралася і побігла на роботу.

Тітка Валя взяли її у швейпром ученицею. Ту в селі знали, як найкращу швачку. Крім Насті, тут працювала Леся. Швачка передавала їм своє вміння, але дуже строго слідкувала за їх роботою, примушувала зразу ж розпорювати, якщо була десь допущена помилка. Кожен елемент виробу, кожен шов примушувала прасувати.  Леся – старша за Настю, була старанна, вже деякі речі наставниця дозволяла їй шити самій.

– Мама сьогодні приходила, – повідомила дівчина тітці.

– Що хотіла? – спитала та.

– Сказала, що дядькові прохідну не поклали, і його не пускають на той світ.

– Це погано, – сумно промовила тітка.

– Вона сказала, щоб ми передали її.

– Як?

– Говорила, що скоро помре Грицько Дилда, щоб передали через нього, — переказала слова матері Настя. 

– Та він же молодий, не хворіє, —- здивувалися Леся і тітка.

– Сказала, що його зіб’є машина.

– Може, Грицька попередити? — запитала Леся.

– І що ти йому скажеш?

– Не знаю.

– А що він про тебе подумає?

– Колись з уст в уста переходила така історія, – почала тітка. У жінки померла дочка, вона була незаміжня, тому поховали у весільному наряді, але, за звичаєм, на ноги взули їй тапочки. Через деякий час сниться матері дочка. “Мамо, купи весільні туфлі, в середу о 14.30 вийди на дорогу, буде їхати солдатська колона. Зупини третю машину і віддай туфлі. У мене скоро весілля. 

У середу мати вийшла на дорогу. Незабаром з’явилася колона. Солдати побачили на узбіччі заплакану жінку в чорному. Вона зупинила третю машину і розповіла свою історію. Хлопці були здивовані і сказали, що  везуть гроб із солдатом.

– Я чула схожу історію. Помер хлопець. Теж поховали в тапочках. Це було у місті. Він у сні прийшов до матері, попросив купити туфлі і в певний день, о певній годині віднести за адресою, яку він назвав. Мати прийшла у вказаний час за адресою, а там у вказаній квартирі в гробу, у весільній сукні лежить молода дівчина. Жінка розповіла рідним, поплакали разом і поклали туфлі дівчині у гроб.

До швейпрому зайшла Міла.