Вона плюс випадок

         І що з того, що ти розумна, щира, симпатична, освічена? Знаєш, скільки тепер і тут таких ходить-бродить? Нема різниці, чи твоя натура сяє вищеперерахованим, чи кишить абсолютно протилежним, якщо в тебе нема батечка чи бодай коханця-товстосума. Бо якби був – притулив би тебе, дурну чи мудру, до будь-якої твоєї забаганки чи прагнення в цьому глобальному царстві її величності Корупції. А так тебе щодалі та все щільніше затуляє від світу білого, краю милого якась несусвітня мара невезінь.

         Почалося це давно, а загострилося одразу після закінчення університету та хвилюючого очікування відчути в руках пластикове утвердження твоєї неабиякої суспільної повноцінності й потрібності. Ти старанно і чесно відпрацьовувала мозком п’ятирічну державну стипендію й очікувала не менш розпростертих державних рук на нею ж закладену твою спеціалізацію. Твої очі ледве втрималися в орбітах, коли заступник декана, викликаючи по одному кількох чесніших від херувимів і славніших від серафимів із твоєї групи, які відважно пройшли пекло «поза таксами» сказав, що вже направлень на роботу катма і диплом кожен з вас отримає тільки в тому разі, якщо сам себе працевлаштує за спеціальністю. І звідки ти взяла, що саме вас (оцих, о!), порахованих на пальцях однієї руки, подібне стосуватися не може? Сама не знаєш. Тому й мовчиш, як риба, щодо якоїсь законності у цьому випадку. Бо вже засвітилася одна правдолюбка з попереднього випуску. Зажадала надати їй місце за держзамовленням, як по закону належить. Надали. В якомусь Богом забутому селі на протилежному кінці України та ще й на половину посадового окладу. Як вижити? Дуже просто – гризти коліна, кусати лікті, спати під тином. Відмовишся – тоді принцип на принцип: в судовому порядку можеш повернути державі витрачені на тебе кошти за навчання. Правдолюбка бігом зрозуміла, що цвісти і пахнути поза законом куди краще, аніж виживати законно. І правила тут простіші: піднатуж ще трішки «предків» на кругленьку суму «бабла» і купи собі гарне місце під сонечком. За гроші і поза законом у цій країні є все. Без грошей у цій країні є лише шибениця для безгрішного – закон. Не втечеш. Безгрішного закон і незаконно наздожене. Е-ех-х, народжується людина мокрою, голою, голодною – і це тільки початок. А якщо ще й в Україні…

         Щось воно таке й з тобою. Хоча мовчати, як риба, ти вже навчилася, та цього аж занадто мало. І батьки тобі не допоможуть, бо самі в біді. Мати перенесла тяжку і дорогу операцію, та ще й двоє малолітніх братів у хаті. Раді, що хоч ти на свій хліб пішла. А ти не раз і не два того хліба не з’їла, щоб їм на якісь хоч гостинці час від часу розжитися. Не пішла – покотилася, та все по одній-єдиній смузі, що не важко здогадатися. Але ж, дівонько, кому, як не тобі допетрати своїми звивинами, що ця остогидла смуга тісно та ще й обабіч злигана зі смугами вельми приємнішими?! Ти що, не здатна зробити крок вправо чи крок вліво? Чи не маєш сміливості піти навмання? Або розвернутися на скільки завгодно градусів?

         Та будь ласка! І розверталася, і маневрувала, і кроки чеканила. Але клята чорнота під ногами й над головою набула неприродних масштабів. І звичайне стандартне сонечко пробити її не здатне. Бо домінує інше, стандарту подвійного. Воно здатне. І вже не раз і з немалим зусиллям намагалося надряпати на зворотній стороні твого ідеалістичного лоба не менш золотим, ніж у звичайного, промінчиком більш практичні правила: заткни собі одне місце своїм безрозмірним IQ і берися за речі реальні. Тут на нормальний шлях виходять тільки дзиґою. Круть-верть, щоб аж зарябіла «зебра» в очах, і нафіг великого розуму, що тільки й здатний, як болото, затягати в якісь примарні глибини, коли життя біжить по поверхні семимильними кроками. Отоді чорне, коли буде вигідно, вправно задекларується білим, а біле, коли буде вигідно… Ну, якщо твій інтелект уже бодай в намаганні набирати форми сякого-такого корка, подальше патякання зайве.

         Тільки от… Клята гідність тим часом – фі-і-ів! І дзеркалом на весь зріст. А в такого дзеркала поверхня не тверда і чітка, а така, що розходиться німбами та німбами! Аби ти, до краю розсіяна, хай і рукоопущено, а таки добре вловлювала, що твоя природа інша. Ані в’юнка, ані вертка. Взагалі якась контужена, якщо круть-верть тобі ні під яку силу. А те саме одне місце в тебе залишається і завжди буде залишатися тільки одним місцем. А твій розум – тільки розумом, і жодній необхідній чи то пак вигідній у потрібний момент деформації не піддасться. Відповідно, в першому в тебе темрява, в другому – світло. В першому твоя природа не хоче нічого зі світу цього мати, в друге хоче ввібрати якщо не все, то якомога більше.

         От і розганяй тепер свої німби розпатланим русявим виродком. Несися сліпою від іскор люті в твоїх очах смугою міста, в яке ти давно закохалася, а воно, невдячне, випихає й випихає тебе на задвірки адаптації. Ти знову втратила роботу! Якийсь місцевий ділок цілий рік за сотню доларів у місяць на повну потугу використовував твій інтелект, годуючи обіцянками. Сьогодні був той день, коли для робочого відрядження до Києва тобі вручили білет з місцем у плацкартному вагоні та три долари на денне харчування. На ці гроші ти могла б лише скромно пообідати десь у глухій провінції. Тому ти вже не втрималася, щоб не ввірватися до ненависного кабінету і не запустити своєму шефові всім цим у мармизу. Якби ж була милостивішою природа і нахімічила тобі, нехай і мутантський, як на твою тендітність, боксерський кулак! Бо саме в центрі шефової мармизи тобі привиділася його розкішна ахілесова п’ята. А так… Довелося просто розвернутися на всі градуси і піти сліпою від іскор люті в очах і від того, безперечно, темною смугою міста, в яке ти давно… А воно…